Золоті істини

Коли я повернулася до справжньої їдальні, то не встигла ще туди зайти, як всі вже виходили, а приміщення закривалося, щоб ніхто тут не прогулював уроки. Я вже думала, що залишуся без сніданку, бо до першого заняття залишалося хвилин з п'ять і за цей час неможливо було встигнути начаклувати їжі та перекусити нею. Але на моє щастя, Ніколь прихопила для мене дві мої улюблені булочки та стаканчик найсмачнішого соку.

Тож поки ми дійшли до кімнати, я вже встигла наїстися і подумки назвати дівчину найкращою подругою усього мого життя. Ну а що ? Це ж їжа. Нею мене завжди можна було підкупити. І, хоч як це не дивно, я їла дуже багато, проте ніколи не товстіла. А коли сідала на дієту, то навпаки набирала вагу, а не скидала її. Така вже я. Нічого не поробиш. Сказала це сама собі й знову усміхалася на всі тридцять два. Проте не минуло й кількох секунд, як вже помітила кілька поглядів з розряду: "ти що, збожеволіла?". Але байдуже. Настрій став просто чудесним.

У кімнаті біля мого ліжка стояли нові кеди в тон до блакитного спортивного костюма з білими смугами. Я одразу подумала навіщо вони мені, якщо я вже стою в точнісінько такому самому взутті, а коли поглянула вниз, то зрозуміла, що дуже сильно помилялася. Як я могла не помітити, що в лісі було дуже вогко і ми, можна сказати, стояли в багнюці. Цікаво, це турбота Меланії Гілберг чи все ж за це відповідають якісь там магічні потоки? 

Як щодо підручників, то на вершечку лежав один. "Ксенія Візерспун "Телепати: хто це, для чого та як", викладач – містер Даймонд і кабінет номер дев'ять". Оскільки до уроку залишалося ще десять хвилин, враховуючи наші попередні блукання, ми вирішили не роздивлятися підручники, а швиденько бігти до академії. Цього разу нам пощастило, ми ледве не втаранилися у потрібні нам двері.

Ніколь бігає набагато швидше, тож вона заходила перша, аж раптом я відчула, що щось не так. Відштовхнувши подругу, зрозуміла, що сама відійти не встигну і поставила щит, у який одразу ж врізалася ледь помітна магічна куля. Приблизно через секунду почулися захоплені вигуки та аплодисменти. Згодом мені пояснили, що це закляття не шкідливе і при контакті з людиною нічого не відбувається та що так викладач перевіряє наші інстинкти, а також знання заклинань. До того ж в основному до приміщення заходило по двоє людей і можна було перевірити, хто з них готовий пожертвувати собою заради іншого.

Ми з Ніколь обурено перезирнулися, проте вирішивши, що викладач краще знає як перевіряти наші навички, мовчки пройшли далі й побачивши Акву та Еріка, підсіли до них.

– Дякую,– шепнула Ніколи, коли ми вже сиділи за столом.

– Та немає за що,– лише відмахнулася. Справді ж не було ніякої загрози.

– Ти була крута,– посміхнувся Ерік.

– А ви як? Пройшли?

– Та плюс-мінус. Тут виявляється в нас є кращі маги століття, що вирішили пробігти поперед нас. От і нарвалися на сферу. Вони настільки поспішали, що якимось дивом обидва й прийняли удар. А ми просто зайшли спокійненько слідом,– посміхаючись розповів Аква. 

Потім протягом всього уроку ми випробували різноманітні захисні закляття. Деякі з них вдавалися одразу, але більшість лише після численних спроб. Через годину занять пролунав дзвінок і книги, які щойно лежали перед нами раптово зникли. З них залишилося лише дві. На обкладинці підручника для наступного предмета були надписи: "Фібі Браунс «Закляття зцілення для початківців», викладатиме міс Аткінс у кабінеті номер сім". 

Прочитавши це, наша компанія одразу ж дружно підхопилася та натхенно пішли шукати наступний кабінет. Здавалося, ми були готові гори звернути, все обійти, а він був зовсім поруч.  Велика кількість різноманітних рослин, виставлені в декілька рядів попід вікнами – ось, що найбільше там привернуло мою увагу. Як виявилося, абсолютно всі вони цілющі й на іншому предметі (тому, який  веде міс Аткінс) - мистецтві зіллєваріння, ми їх використовуватимемо.

Почалося заняття. Викладачка розбила нас на групи по дві людини. Як і очікувалося, я була з Ніколь, а Ерік з Аквою. Тоді міс Аткінс наслала на когось одного з кожної групи закляття. Воно не шкодило людині, проте вигляд явно вона мала недолугий і хворобливий. Якщо до неї застосовувалися правильні чари, ілюзія спадала.

Викладачка в нашій групі обрала Ніколь. Тож шукати можливі зцілювальні заклинання довелося мені. Всій нашій групі потрібно було знайти якісь слова, які б припинили уявну кровотечу та загоїли рану. Звісно, це не було легкою справою, проте напевне всі викладачі влаштовували подібні перевірки й гріх було не пройти ще й цю. 

Після декількох марно використаних заклинань, які не вдавалися навіть з п’яти спроб і більше, я згадала про слово «Лікалініон», вимовивши яке, змогла зцілити Меланію Гілберг і використала його, спрямовуючи на Ніколь. Вже через мить чари міс Аткінс розвіялися. Я була першою на сьогодні, кому це вдалося. Десь хвилин через п'ять і інші діти успішно виконали завдання викладачки та продзвенів дзвінок.

Наступне заняття мало бути з бойової магії. Це вперше  автором підручника був один з викладачів – Артур Келвен. Назва книги: «Бойові закляття або як не тільки постояти за себе, а й перемогти ворога». І предмет мав проходити в кабінеті номер тринадцять. А точніше, це був спортзал.

Вдвічі більшого розміру, ніж в моїй школі. З одного боку стояло десять рядів лавок, які були наче крісла  в кінотеатрах, тобто кожен їхній наступний ряд стояв трішки вище за попередній. Спортзал був оформлений в різноманітні кольори, від персикового до фіолетового, проте вони були дуже гарно поєднані між собою білими лініями. Наша компанія пройшла до однієї з лавок та сіла на неї, те саме зробили й інші. І хоча кабінет викладача знаходився у тому ж таки спортзалі, ми його до цього часу ще не побачили.

 Не встигла я про це подумати, як тут з’явився містер Келвен. Це був високий чоловік, років сорока, його хода нагадувала військову і здавалося, наче він зараз збирається напасти на нас, що він і зробив, кинувши у нас щось схоже на магічні мечі, які виникли нізвідки. Проте ні я, ні мої одногрупники не злякалися, ми одразу пригадали перший урок з телепатії та поставили захисні щити, які витримали його атаку.