Розділ 9

Наземна частина бібліотеки була майже зруйнована після недавнього нападу терористів, проте жителі Тінатіну вже звикли ховати всі цінні речі далеко під землю. А тому я ні капельки не здивувалася, коли мої охоронці повели мене у підвал під зруйнованою будівлею. Ми спустилися на кілька прольотів вниз, потім пройшли з десяток метрів темним коридором, як наткнулися на громадні металеві двері. Коли легіонери відкрили їх, у ніс одразу вдарив приємний запах старих книг, а перед моїми очима розгорнувся воістину легендарний храм науки.

Десятки тисяч квадратних метрів площі, заповнені багатометровими книжковими полицями від підлоги до самісінької стелі, що тримали на собі все ті ж приславуті античні колони. Світла у приміщенні було недостатньо, тому я створила десяток пульсарів та випустила їх у різні куточки зали, а в наступну мить, від захоплення не просто відкрила рота, а навіть перестала дихати!

Мов зачарована підійшла до перил, в які упирався коридор від вхідних дверей та охнула уже вголос. Це був лише перший поверх. Зліва розмістилися гвинтові сходи, якими можна спуститися на ще п’ять таких сховищ! Мда... Карлайн би позаздрив тейській колекції. На мить стало страшно: це ж скільки треба провести тут часу аби просто знайти те, що мені потрібно? І я вже мовчу про повне дослідження всіх полиць – на це, певно, життя не вистачить...

- Чи є тут каталог чи бібліотекар? – звернулася до одного зі своїх провожатих.

- Є архіваріус. – коротко відповів той.

- І де ж він? – знову запитала я, після того як оглянулася, та не помітила нікого живого, окрім нас.

- Кхе-кхе! Я тут. – роздалось десь позаду, я розвернулася і нічого не побачила окрім дверей. – Вище. – Знову пролунав високий чоловічий голос.

Підняла очі догори і заклякла на місці. На рівні верхніх полиць, біля самої стелі, у повітрі зависла напівпрозора постать, тримаючи у своїх напівпрозорих руках якийсь манускрипт.

- Юна леді, вам не говорили, що не чемно ось так витріщатися? – чоловік відволікся від читання та поглянув на мене зверху вниз через свої примарні окуляри.

- Ви привид? – схвильовано запитала я. Архіваріус мовчки скрутив рулон та поклав його на полицю. Після чого його сизе примарне тіло поволі попливло в нашу сторону.

- Ігнотус алі Естер – архіваріус бібліотеки замку Тінатін, до ваших послуг. – він злегка вклонився, а мої щоки запізніло залилися рум’янцем. – І так, я привид.

- Оксана де Лібертас. – присіла в реверансі, хоч у штанах це мало вельми кумедний вигляд. – Пробачте моє невігластво, я до сьогодні ніколи не бачила привидів чи істот, схожих на вас. – все ж перепросила, випроставшись.

- О! Юна престолонаслідниця блакитного королівства Серапіону, внучка Рацифеї Лагоської. Яка несподіванка! Чи знаєте ви, що вас вважають мертвою? – обізнаність цього чоловіка шокувала мене настільки, що я не одразу уловила суть питання.

- В залежності від того, хто вважає. – відповіла поволі, складаючи руки на грудях.

- Ваша родина, певно річ. – повідомив абсолютно беземоційно Ігнотус, а я відчула, як всередині спалахнуло полум’я.

Теми про втечу моїє тітки та всієї свити Лагосу я ой як не любила, тому спробувала переключитися на щось інше. Архіваріус, тим часом, проплив повз сходів і почав спускатися кудись донизу.

- Ви знали мою прабабку? – запитала услід привиду і послідувала за ним.

- Угу. Вона приїздила сюди років п’ятдесят тому, шукала інформацію про магічне вигорання. – ми спустилися на мінус третій поверх, де, певно, знаходився свого роду кабінет Ігнотуса. Принаймні на це вказував великий дерев’яний стіл, кілька стільців та величезна картотека позаду. – Ви, доречі, чимось схожі. – промовив наостанок архіваріус, змірявши мене пильним поглядом, кинутим через плече.

- Всі нащадки магічних родин схожі між собою. – відповіла я та присіла за один із стільців, поки Ігнотус ретельно шукав щось у шухлядах картотеки. – Для чого Рацифеї знадобилася б ця інформація? – почала роздумувати уголос, поки привид був зайнятий своєю справою.

- Її дочка втратила силу. Вона шукала методи відновлення магії. – тим не менш відповів Ігнотус.

- Он як... А в архівах Лагосу про це ні слова.

Я напружила пам’ять і згадала, що дійсно, період правління Віринеї Лагоської, чи не найкородший у історії Серапіону – всього п’ять років. Щойно її дочка Ліліана досягнула повноліття, бабуся зреклася престолу, а через три роки померла. Тоді я знайшла це дуже дивним, адже цілителі живуть досить довго внаслідок природньої реінкарнації, але якщо вона втратила магію, тоді все стає на свої місця.

- Щеб пак! Втрата магії – ганьба для будь-якої магічної родини. Тим більше, королівської. – витягнув мене з роздумів архіваріус, чинно розклавши переді мною анкетку, перо та чорнила.

- Що це? – спантеличено запитала я.

- Читацький квиток. – вельми буденно відповів той.

Взяла у руки аркуш і швидко пробіглася рядками анкети. Ім’я, прізвище, дата реєстрації, ціль відвідування і місце для підпису архіваріуса. Решту анкети займали пусті рядки, певно для інформації про літературу. Не знайшовши нічого підозрілого, я взяла у праву руку перо та акуратним почерком почала вписувати свої дані, однак щойно перо відірвалося від папіру, як слово «Оксана» зникло, а руку ніби пройняло струмом.