Розділ 7

Горацій окинув мене задумливим поглядом, пройшов у глиб кімнати та сів у одне із крісел, жестом запрошуючи мене приєднатися. Мовчки сідаю на диван навпроти. Нарешті чаклун порушує тишу:

- Я знаю. – він поклав лікті на підлокітник та злегка схрестив пальці на рівні грудей.

- Знаєте? Тоді чому нічого не робите? – мене ніби громом пробило.

Як це? А як же моя безпека? Останнє питання задала вголос.

- Тобі нічого не загрожувало. – вимовив спокійно сивочолий, а мої брови поповзли до рівня росту волосся від такої заяви. – У Аламеї було видіння: вона пророкувала твоє швидке повернення. – після цих слів з моїх легеней ніби хтось одним ударом вибив усе повітря. Видіння? Серйозно?

- Через те, що цій тітці приснилось ніби все добре, мені прийшлось мало не померти! – моєму обуренню не було меж, проте Горацій явно не поділяв мою точку зору.

- Підбирай слова! – прогримів суворо той. – Ти щойно зневажила та обезцінила одну із старішин Теї, нащадка тих, хто мужньо залишився оберігати рідну планету, а не боягузливо втік, як тільки з’явилася така можливість! – його густі брови насуплено звелися на переніссі, а погляд став холоднішим за сам лід. – Ти – королева, що кинула власний народ, знехтувала можливостями, подарованими Творцем, знехтувала довірою, покладеною на тебе і так само боязко втікла у немагічний світ, як і твої родичі тікали звідси, піджавши хвіст. – його слова боляче вкололи у саме серце. Як би мені це не подобалося, але Горацій говорив зараз правду. – Не тобі осуджувати наші рішення і не тобі повчати нас, а тому я вимагаю поваги до себе, до Аламеї і до Саркіса. Це ясно? – закінчив нарешті він.

- Так. – коротко відповіла, як можна спокійним голосом. Маг духу кивнув та відкинувся на спинку крісла, прикриваючи повіки.

- Пробач, день сьогодні був навантажений. – видихнув сивочолий. – З чого ти взяла, що в замку шпигун? Тобто, що тебе наштовхнуло на цю думку? – промовив спокійнішим голосом чаклун, проте я уже була не впевнена у своєму рішенні розказати все як є, а тому зам’ялася, підбираючи правильні слова.

- По-перше, чи не дивно це, як швидко дракони мене вирахували? Вони точно знали, кого шукати та де, і це якщо врахувати, що на той момент я не провела на планеті і пів дня! – Горацій кивнув, погоджуючись, та сконцентрував свій погляд на мені, повертаючись до розмови.

- Я теж про це подумав, проте Аламея заспокоїла мене і попросила почекати кілька днів, перш ніж посилати офіційні обвинувачення. – я нахмурилася.

Невже зрадники засіли серед провидців? Мені не хотілося у це вірити, та й сплячий воєначальник у моїй камері стверджував про інше. Горацій, тим часом, продовжив:

- Я вже був почав сумніватися, проте потім ти з’явилася просто з неба верхом на самому головному драконі! Сказати, що ніхто не очікував такого завершення інциденту – не сказати нічого!

- Чому? – не вловила його захоплення я. – Ну закляла я Ельдара, але упевнена, Саркіс зможе і краще. – при згадці імені менталіста мені чомусь захотілося сплюнути.

- Не зможе. – ошелешив заявою Горацій. Мої брови вкотре за вечір полетіли за небокрай. – Точніше, може і зможе. – почав швидко пояснювати чарівник. – Але лише якщо сам дракон це йому дозволить.

- Як це? Дракони мають спеціальні артефакти? – в голові одразу пригадалася сцена з Карлайном у його кабінеті, коли ми ще тільки вивчали основи ментальної магії.

- Можна і так сказати. Загалом вся справа у їх походженні. Менталісти можуть працювати лише з людською свідомістю. Ти ж ніколи не заклинала кішок? Чи може пробувала прочитати думки собак? – я швидко помахала головою зі сторони в сторону, підтверджуючи тим самим, що нічим таким не займалася. Ба більше, мені і в голову не приходило такого! – Ну от і не пробуй, нічого не вийде. А тому навіть найменший прояв трансформації у будь-яких перевертнів: драконів, вовкулак чи русалок, відсікає менталістові шлях до їхньої свідомості. – підсумував Горацій, а я задумалася.

- Отже моє закляття спрацювало лише тому, що Ельдар у той момент був людиною на сто відсотків? – припустила, аналізуючи все вище сказане.

Повірити у те, що Карлове тату нагородило мене здатністю впливати на розум інших живих істот було дуже тяжко. Тай абсолютно людський погляд Ельдара у мить коли я закляла того, схиляв до думки, що теорія Горація вірна. Підтвердив здогад і сам маг, а я подумки подякувала Творцеві за неземне везіння.

- Якщо можна так сказати. Хоча спочатку ми подумали, що ти просто об’єдналася з ящурами і прилетіла спалити нас разом з замком. – чаклун з острахом глянув у мій бік, а я пожалкувала, що ця геніальна думка прийшла так пізно і не в мою голову.

- А чому ви взагалі воюєте? – сподіваюсь пояснення старішини буде більш об’ємним та доцільним ніж моєї служниці. Горацій тяжко видихнув і знову серйозно на мене поглянув.

- Минуло два століття з тих пір як на Теї з’явилися дракони. Ніхто не знає звідки вони прийшли. – та ви знущаєтеся всі? Я закотила очі, проте чаклун проігнорувавши мене, продовжив. – Допити полонених драконів свідчать, що і самі рептилії не знають, що трапилося. Хоча як ти тепер здогадуєшся, ми не можемо бути впевненими у цих свідченнях. – при слові «полонений» мене затрусило. Мимоволі глянула на ще свіжі сліди власного полону. – Крилаті осіли в центральній частині Насіми, на схід від Авіталю. Руїни, що ти бачиш навколо Тінатіну – лише залишки колись могутнього та славетного міста, що пало під їх тиском. Вони спалювали все на вкруги, відбираючи життя у старих, молодих та дітей. Нашим дідам сто років тому вдалося укласти мирну угоду з народом Мусіми, згідно якої східна половина Насіми належить їм. Після цього криваві сутички припинилися, хоча поодинокі зіткнення трапляються час від часу. – видихнув сумно чаклун, закінчуючи розповідь.