Пролог

Вечірнє сонце Теї – Ларс,  крайній раз кидало проміння на безкраї піски Насіми, залишаючи на землі продовгуваті тіні руїн Авіталю. На балконі колишнього замку Тінатін стояло двоє. Пустельний вітер розвівав їхні подерті бавовняні абаї та сипав піском у закровавлені спітнілі лиця, проте чоловіки, здається, нічого не помічали. Їхній погляд був скерований на схід, у місце, де за кілька хвилин з’явиться друге світило планети – Делі.

Раптом, обрій затулила гіганська тінь крилатої потвори. Потім ще одна, і ще, і ще кілька. Десяток істот наближалися до Авіталю  з блискавичною швидкістю.

- Вони повертаються. – промовив чоловік у брудно-жовтій сорочці та повернувся до свого супутника.

- Бачу. – інший вартовий був убраний у шмаття сірого кольору, на якому ще чітко виднілися лінії від обладунків. Його лице обрамляла густа сива борода і таке ж сиве волосся спадало косою по спині, хоча на вигляд чоловікові не було і сорока. – Передай нашим, щоб виходили на позиціі. Я збудую захисний контур.

Перший кивнув на знак згоди та спустився сходами вниз. Інший залишився стояти в очікуванні наближення своєї смерті. Крилаті ящірки тим часом майже дісталися окраїн колишнього міста. Сивобородий окинув поглядом периметр замку, на зруйновані вікна та стіни видералися стомлені жінки та чоловіки. Пора. Він підняв руки до неба та завертів ними, створюючи у просторі магічний вихор. З сердець бійців потягнулися непомітні для звичайного ока магічні лінії трьох кольорів: сірі, жовті та фіолетові. Всі вони перепліталися у пальцях сивобородого, поступово перетворюючись на мереживо захисного куполу. Щойно чаклун закріпив останній вузол бар’єру, як по ньому ударив шквал драконячого вогню.

- В атаку! – прокричав сильний грудний голос, воїни підняли свої щити та мечі. І потягнулися години виснажливої битви.

Різня скінчилася, коли Делі була в зеніті. Дракони знову відступили, залишаючи по собі червоні ріки людської крові. Щоправда на рахунку магів також було три гіганських, покритих лускою, трупи. Сивобородий сидів у тіні храму, що дивом досі стояв неушкодженим, та гострив свій меч. До нього підбіг той же чоловік у жовтій абаї, що стояв з ним сьогодні на варті.

- Єлізаре! Єлізаре, ось ти де. Я тебе всюди шукаю. – промовив стривожено шатен із жовтими очима, років тридцяти п’яти.

- Що трапилося, Авеніре? – підняв на нього сірі очі Єлізар.

- Юнона! – викрикнув той, віддихуючись, - Скоріше, у неї видіння. Вона гукає тебе! – сивобородий підірвався на ноги і вони разом побігли сходами вниз до підвалів.

За хвилину чаклуни вже заходили до маленької затхлої кімнати без вікон, де єдиним джерелом світла був старий, ледь заряджений кристал, що дивом досі працював. Після того, як артефактори покинули планету, магічні речі на Теї стали предметами розкоші, які передають у спадок з покоління у покоління. Проте ніщо не вічне.

Окрім світильника посеред кімнати стояло невелике ліжко, на якому лежала ведь притомна стара пані. Біля неї на стільці чатувала молода дівчина, чимось схожа на лежачу. Певно онука.

- Я прийшов. – промовив не надто голосно Єлізар. Авенір зупинився у того за спиною.

- Авенір... – пробурмотіла стара.

- Я теж тут, Юнона. – підійшов ближче коротко-стрижений шатен. – Ти кликала, ми прийшли.

- Добре... – вимовила тяжко жінка. – Я бачила... бачила її.

- Кого? Кого ти бачила? – подався вперед всім тілом Єлізар.

- Не квапте бабусю. – попросила молода дівчина та зиркнула на чоловіків нелюдським поглядом фіолетових райдужок. Ті, вибачаючись кивнули. Онука погладила стару по руці та лагідно попросила. – Розкажіть їм своє видіння, бабусю, розкажіть, що ви бачили.

- Я бачила молоду дівчину. – зібравшись із залишками сил, видала та. – Три стихії сплелися в єдино. Три стихії у ній! – викрикнула віщунка та різко підвелася і вирячила такі ж фіолетові очі. – Три стихії врятують Тею та принесуть мир між драконами та людьми. Три стихії... тільки три... – видихнула останні слова та поволі осіла назад на ліжко.

- Які три стихії? Коли це станеться? – запитав Єлізар, проте старенька не відповіла.

- Бабусю? – дівчина нахилилася над жінкою, а за хвилину у кімнаті залунав  її тихий плач.

Чоловіки мовчки вийшли з кімнати аби доповісти іншим про втрату.

- Це якась маячня. Немає чаклунів із двома стиїхіями, а в пророцтві говориться про володарку цілих трьох. – промовив Авенір, коли вони вже підіймалися сходами вверх. – Чи я не правильно її зрозумів?

- Ти правий. – підтвердив його здогад Єлізар. - Юнона, найсильніша віщунка кількох століть, віддала свою душу Творцю в обмін на примарну надію.