3

Йшли роки. Щасливі блакитна троянда та митець не помічали, як плинув час, та вуаль, яка зігрівала в морози, осипалася.

Митець її реставрував і приховував від блакитної троянди порізи на руках. Блакитна троянда помітила рани, дякувала митцю й хотіла допомогти їх вилікувати, та скульптор ховав золоті руки за спину. Також з пелюстки блакитної троянди зірвалася крапля роси. Вона впала на землю та розсипалася на дрібні частинки.

Тепер і блакитна троянда хотіла приховати, що втратила краплю роси, та митець побачив, що одна із пелюсток не мала краплини, і відтворив її.

Митець думав, що щоразу реставруватиме блакитну троянду, бо вона, нехай і ожила завдяки зорі, залишилася скульптурою, а він — людина. Його обличчя бліднішало, на ньому з’являлися нові зморшки. Хода перестала бути впевненою, руки тремтіли.

Блакитна троянда розуміла, що втратить митця. Вона розповіла, що її турбує, та попросила створити останню скульптуру — себе.

— Коли я стану скульптурою, як ти, я не зможу тебе реставрувати. Золоті руки в мене, бо я — людина. А ти скульптура, хоч і ожила. Ти створена з каменю і продовжиш частинку за частинкою втрачати себе, — сумно сказав митець.

— Головне, що ти будеш поруч, — відповіла блакитна троянда. — А потім, може, третя зоря зглянеться на нас і впаде з неба, щоб ми могли загадати бажання: перетворитися на пісок в одну мить разом.

Скульптор був проти, та, бачачи, що блакитна троянда не відступить, поступився.

Він почав створювати самого себе. Руки тремтіли, митець швидко втомлювався. Блакитна троянда брала його долоні у свої, й вони продовжували працювати. Іноді блакитна троянда приносила дзеркало, щоб митець відтворив зміни у зовнішності.

Минуло десять років. Митець створив скульптуру і, важко зітхнувши, опустився на землю. Він згорбився, опустив повіки, пообіцявши блакитній троянді відпочити та продовжити нею милуватися. Договоривши, він заснув, а його скульптура ожила.

Блакитна троянда кинулася до митця, намагалася розбудити, та марно. Вона гірко плакала, та раптом почула його голос. Підвівши очі, блакитна троянда побачила, що до неї простягає руки скульптура. Ті самі очі, зморшки, обличчя милувалися нею.

І хоч відтоді митець був скульптурою й не мав золотих рук, він та блакитна троянда раділи, що були разом. Піднявши голови до неба, вони попросили зорі, щоб ті не поспішали виконувати їхнє останнє бажання.

Авторка: Інга Квітка