1

Жив на світі митець. Певно, якби шукали, то в цілому світі не знайшли б талановитішого за нього. Образи, які митець спочатку малював на ескізах, а потім висікав з каменю і прикрашав ними свій сад, заворожували чарівною неповторністю.

— Неймовірна краса! — зітхали всі, хто приходив до митця помилуватися творіннями його золотих рук.

Проте головною особливістю образів митця була не лише краса. Митець не лінувався і міг тижні чи навіть місяці витратити на те, щоб висікти з каменю деталі образів: від дрібної зморшки на обличчі, блідого відтінку посмішки, легкої задумливості до мовчазної зачарованості чимось невидимим, про що знав лише він — митець.

Завдяки цьому, якщо дивитися на висічені з каменю образи фей чи єдинорогів, принців чи принцес, хижих звірів чи птахів… більше кількох секунд, здавалося, що скульптури оживуть. Вони розправлять плечі чи крила, глибоко вдихнуть, поворухнуться і залишать постаменти.

Та й що тут скажеш? Митець і сам помічав надмірну реалістичність відтворених ним образів. Тому дуже любив закінчувати черговий день важкої праці, однаковим ритуалом.

Він проходив повз скульптури, поспішаючи до тієї, що стояла у закутку. Й не лише через те, що вона його перше творіння. В ній єдиній митець поєднав два образи — людини та квітки.

Так, з одного боку з блакитного каменя була висічена троянда, але якщо придивитися з іншого, з квітки неначе виходила дівчина. Саме цю скульптуру митець прагнув оживити найбільше.

Поки квітка стояла не рухаючись на постаменті, митець намагався піклуватися про неї. Раптом створені ним скульптури оживуть і що станеться, коли його не буде поруч з блакитною трояндою? А якщо це станеться взимку? Чи замерзне троянда й засне, не стерпівши страждань від лютого холоду?

Митець вирішив зробити вуаль, щоб, якщо квітка оживе, коли прийдуть холоди, вона не замерзла.

Багато місяців скульптор створював для троянди найтоншу вуаль з каменю. Вона коштувала десятків величезних порізів на руках. Рани з’являлися, потім щезали, а митець, ваяючи з каменю черговий шедевр, цього навіть не помітив.

Закінчивши роботу над вуаллю, яка хиталась при слабкому подиху вітру, митець радів, що вона не приховувала від нього лик троянди та дівчини і при цьому повністю огортала її стан, щоб зігріти.

Це ненадовго заспокоїло митця. Він продовжив створювати інші скульптури, та палаюче сонце його засліпило.

Він подумав, що станеться з блакитною трояндою, якщо вона оживе влітку, його не буде поруч, і їй ніхто не принесе води?

Довелося митцеві зваяти з каменю краплі роси. На них пішло багато часу, та вони вражали прозорістю.

Митець прикрасив кожну з пелюсток квітки росою і продовжив працювати над іншими скульптурами.

Здавалося, митець зробив заради першої скульптури більш ніж достатньо, та і як ще подбати про блакитну троянду, яка стоїть зігріта в обіймах вуалі та має краплини роси на пелюстках?

Можливо, комусь було б цього достатньо. Але митець мав не лише золоті руки, а й таке саме серце. Воно і підказало зробити ще дещо.

Через те, що блакитна троянда була першою скульптурою і митець не знав, що вона стане найдорожчою, він поставив її в кінці саду, у закутку. Й виходило так, що навколо решти скульптур принців та принцес, єдинорогів і фей, хижих звірів та пташок росли величезні клумби, прикрашені живими квітами. Скульптури стояли поруч одна з одною та всміхалися.

Митець вирішив і під ногами блакитної троянди створити новий, маленький світ, в якому перша скульптура не почуватиметься самотньою, коли оживе.

Митець важко працював, не зупиняючись, й неподалік від блакитної троянди з’явилися чарівні й веселі цинерарії, ромашки та інші квіти з каменю.

Він радів, та його засмучувало, що скульптури стоять на постаментах.

Та якось, коли ніч встигла прикрасити небо чорною мантією, а митець затримався біля блакитної троянди, він помітив, як з неба впала зоря. Знаючи, що зорі виконують бажання, митець попросив, щоб його статуї ожили.

Зоря, що падала, почула бажання митця і миттю виконала. Скульптури ожили. Вони веселились, танцювали, бігали одна за одною по саду, й побачили за стінами інший світ.

Всі вони, як одна, захотіли лишити митця. Скульптури просили їх відпустити, щоб вони прожили життя, яке бачив для них митець, створюючи кожну з них.

Митцеві було шкода, та він погодився, що кожна скульптура має обрати, чи лишитися їй, чи йти окремим шляхом.

Скульптури весело загомоніли одна до одної й, крім блакитної троянди, попрощавшись з митцем, залишили сад. Їй не був потрібен світ: ні той, який був створений для неї, ні інший, за стінами, якщо поруч із нею не буде того, хто своїми золотими руками створив її — блакитну троянду.
Авторка: Інга Квітка