1

Колись дуже і дуже давно жив на світі один митець. Певно, якби навіть шукали, в цілому світі не знайшли б талановитішого за нього. Образи, які митець спочатку малював на ескізах, а потім висікав з каменю і прикрашав ними свій сад, заворожували чарівною неповторністю.

- Неймовірна краса! - зітхали всі, хто приходив до митця милуватися творіннями його золотих рук.

Проте головною особливістю образів митця була не лише краса. Митець ніколи не лінувався і міг тижні, чи навіть місяці витратити на те, щоб висікти з каменю найменші деталі образів: від найдрібнішої зморшки на обличчі, блідого відтінку посмішки, легкої задумливості, до мовчазної зачарованості чимось невидимим, про що знав лише він - митець який створював ці скульптури.

Завдяки цьому, якщо дивитись на кожен висічений з каменю образ, будь то феї, чи єдинороги, принци, чи принцеси, хижі звірі, чи пташки… більше за кілька секунд, починало здаватися, що скульптури митця от-от оживуть. Вони розправлять плечі, чи крила, глибоко вдихнуть, поворухнуться і поспішать залишити свої постаменти назавжди.

Тай що тут скажеш? Митець і сам помічав надмірну реалістичність відтворених ним образів. Тому дуже любив закінчувати черговий день, сповнений перед тим важкою працею, однаковим ритуалом.

Митець проходив повз свої скульптури, раз за разом поспішаючи до тієї, що стояла у закутку його саду. Її митець любив найбільше. Й не лише через те, що вона була першим творінням митця. Вона була найскладнішою з усіх його творінь, адже в ній єдиній митець поєднав два образи - людини та квітки.

Так, з одного боку з блакитного каменя була висічена справжнісінька троянда, але якщо придивитися з іншого - з квітки неначе виходила дівчина. Саме цю скульптуру митець прагнув оживити найбільше.

А поки квітка стояла не рухаючись на своєму постаменті, митець намагався хоч якось піклуватися про неї. Бо ж раптом одного дня створені ним скульптури оживуть і що станеться, коли його в ту мить не буде поряд з блакитною трояндою? А якщо це станеться взимку? Чи замерзне троянда й засне назавжди, не стерпівши страждань від лютого холоду?

І митець недовго думаючи, вирішив зробити для своєї троянди вуаль, щоб якщо квітка оживе, коли прийдуть холоди, вона не замерзла. Багато місяців скульптор створював для троянди найтоншу вуаль з каменю, яка коштувала митцю десятків величезних порізів на руках. Рани з'являлися, потім щезали, а митець, ваяючи з каменю черговий шедевр, цього навіть не помітив.

Закінчивши роботу над найтоншою вуаллю з каменю, яка хиталась при найменшому подиху вітра, митець радів, що вона не приховувала від нього лік троянди та дівчини і при цьому повністю огортала її стан, щоб зігріти.

Це ненадовго заспокоїло митця. Він продовжив створювати інші скульптури аж поки палаюче сонце не засліпило його, коли він працював в саду. Це наштовхнуло його на думку, що ж станеться з блакитною трояндою, якщо вона оживе влітку, а поряд з нею не буде його і нікому буде принести для неї води?

Довелося митцеві зваяти з каменю ще й краплі роси. На ті краплини теж пішло багато часу, проте вони були настільки прозорими, наскільки це було можливо. Митець прикасив кожну з пелюсток квітки росою і повернувся до роботи над іншими скульптурами.

Здавалося, митець того разу зробив заради своєї першої скульптури більш ніж достатньо, тай як ще можна попіклуватися про блакитну троянду, яка й так вже стоїть зігріта в обіймах вуалі та має краплини роси на своїх пелюстках?

Можливо комусь було б цього і справді достатньо. Проте митець мав не лише золоті руки, а й таке саме серце і саме серце підказало йому, що він має зробити ще дещо.

Через те, що блакитна троянда була його першою скульптурою і в той час митець ще не знав, що вона стане для нього найдорожчою, він поставив її в самому кінці саду, у закутку. Й виходило так, що решта скульптур принців та принцес, єдинорогів і фей, хижих звірів та пташок, мали поряд із собою величезні клумби, прикрашені живими квітами. Скульптури стояли поряд одна з одною, дивилися та всміхалися, ніби знали одна одну тисячі років.

Тому митець вирішив і під ногами блакитної троянди створити ще один новий, маленький світ - світ, в якому його перша скульптура не почуватиме себе самотньою, коли оживе. А вона ж точно оживе. Це митець точно знав.

І знову день і ніч митець важко працював, не зупиняючись, до тих пір, поки довкола блакитної троянди не з'явилися чарівні й веселі цинерарії, ромашки та інші квіти з каменю.

Дивлячись на маленький світ довкола своєї першої скульптури, митець відчув в душі справжню радість. Єдине, що засмучувало його - це те, що скульптури й далі продовжували стояти на своїх постаментах.

Та якось, коли ніч встигла прикрасити небо своїм чорним покривалом, митець якраз затримався біля блакитної троянди, він помітив, як з неба впала зірка. Знаючи, що зірки виконують навіть найзаповітніші бажання, митець попросив, щоб його статуї ожили.

Падаюча зірка почула бажання митця і миттю виконала його прохання. Скульптури дійсно ожили. Вони веселились, танцювали, бігали один за одним по саду аж поки не побачили, що за його стінами є інший світ - світ, якого вони ж бо ніколи не бачили. Всі вони захотіли лишити митця. Скульптури просили відпустити їх, щоб вони змогли прожити те життя, яке бачив для них митець, створюючи кожну з них.

І нехай митцеві було шкода відпускати свої творіння, все ж він погодився, що кожна з скульптор має обрати, чи лишитися їй тут разом з митцем, чи йти далі своїм окремим шляхом.

Всі скульптури весело загомоніли одна до одною й попрощавшись з митцем, назавжди залишили його сад. Поряд залишилася лише одна - блакитна троянда. Адже їй єдиній, кому був не потрібний світ, ні той, який був створений спеціально для неї, ні інший, який відкривався за стінами саду, якщо поряд з нею не буде того, хто колись своїми золотими руками створив її - блакитну троянду.

Інга Квітка