Розділ 15. Об'єднання

Об’єднання

Темрява. Ліс. Яна, Романка, Ян – вони тихо спали, Матвій куняв під деревом, Тарас дивився на вогонь і не міг зімкнути очей. Він просто повірити не міг у те, що сталося… Як вони могли загубити Діану та Ніка? Чому все так… безнадійно?

У голові це все просто не вкладалося. Він відмахувався від думки, що їх уже може й не бути в живих… Годі про це думати. Незабудка не здатна таке з ними зробити… Особливо, якщо там Діана. Її ж вогонь, блакитний, здатен зупинити Незабудку.

Але… вони їх загубили у густому незнайомому лісі. Де повно небезпек. Є ще й та загадкова особина, мати Незабудки… Хто його зна, чи може вона нести небезпеку. І взагалі, скільки тут може бути спільників Незабудки… А раптом, їх тут кілька? А що, як Нік та Діана уже в страшній небезпеці? Але як їх найти у такому великому лісі?! Чи може, ці пошуки – марні?

Тарас тихо зітхнув, не відводячи погляду від вогню. Він і досі не розумів, чому все так склалося… Може, варто повернутися на базу? А раптом Нік і Діана вже там?

Його вухо вловило якийсь далекий шурхіт. Хтось тихо йшов поміж дерев, десь з правого боку… Скрадається хтось? Тарас нашорошився. Привідкрив очі й Матвій. Вони обоє завмерли, вдивляючись у темінь і намагаючись розібрати, хто ж це до них наближається.

Незабудка? Коли постать підійшла ближче і сперлася на дерево, Тарас зрозумів, що це точно не вона. Людина була вищою, й одягнена зовсім не у звичну для Незабудки сукню. Тарас підвівся й обережно підійшов ближче.

Це була дівчина. Вона важко сперлася об дерево, а тоді в неї різко підкосилися ноги – вона осіла на землю. Полум’я, що палало на галявині, освітило її руде волосся…

– Вам погано? – обережно запитав Тарас, підходячи.

Дівчина підвела очі й глянула на нього. Блакитні очі, мов два озерця, руде волосся, мов палаючий вогонь… Тарас з жахом і неймовірною радістю упізнав свою доньку.

– Діано! – вихопилося в нього і він обійняв її.

– Тату… – лиш губами прошепотіла вона. – Це справді ти?.. Ви… ще живі…

Тарас оніміло глянув на доньку. Її очі повільно закрилися і вона знепритомніла. Чоловік обережно переніс її ближче до вогню й поклав на сухий ґрунт.

Матвій зацікавлено запитав:

– Що там?

– Діана…

– Що?!

– Кажу ж, Діана прийшла. Я не знаю, що трапилося… Але вона дуже виснажена і втомлена. А ще… з нею немає Ніка.

– Це все дуже дивно… Очевидно, що з ними, все ж, щось сталося.

– Хай там як, але їй треба хоч трохи відпочити. Тоді вона нам усе розповість.

Але довго Діана не спала. За годину вона різко прокинулася й сіла. Оглянула все довкола, зустрілася поглядом з Тарасом, подивилася на сплячих друзів й усміхнулася. Але тоді її обличчя набуло занепокоєного виду і вона різко підвелася.

– Що трапилося? – запитав Тарас.

– Треба йти.

– Куди?! Ти годину тому з ніг валилася… Тобі треба відпочити.

– Часу немає. Вони в небезпеці…

– Хто? Що таке? Що взагалі відбулося? Ти прийшла сюди ледь жива…

– Незабудка, мабуть, уже там. Треба чимшвидше йти на базу… доки ще є шанс їх урятувати.

– Про що ти говориш? Ти взагалі збираєшся пояснити, що сталося?

– На це немає часу. Треба поспішити, доки вони ще живі…

– Та хто?!

Діана перелякано глянула на Тараса. На її очах виступили сльози…

– Незабудка… Ліза відправила її на базу. Щоб вона… винищила усіх.

Небо починало сіріти. Це був світанок… Діана навіть і не зрозуміла, як минула ця ніч. Вона практично не спала, не їла ще з того часу, як Незабудка напала на неї з Ніком… Весь цей час минув у суцільній боротьбі. І якщо не посмішити, то станеться те, чого Діана так боялася…

Світанок. Небокрай заливався пурпуровими барвами… Такими ж, як свіжа кров. Ще трохи забаритися – і багато її проллється у невинних жертв… А Діана не могла цього допустити.

***

У повітря підіймалися хмари пилу. Незабудка була розлюченою, немов лев, якого загнали у пастку і посадили у тісну клітку, позбавивши волі. Її біляве волосся розпатлалося і тепер розвіювалося у повітрі. Сукня трохи забруднилася, але це було байдуже…

Вона зараз більше за все хотіла знищити їх. Убити. Вирізати усіх. Проткнути своїми чорними патиками їхні груди… І назавжди покінчити з цим. Вони були для неї, мов більмо на оці…

Оксана й Катрина відчували це. Тому й поводилися дуже обережно. Вони не давали Незабудці зачепити себе, вдало уникали її атак. Сестри користувалися силою думки, щоб керувати вогнем, це допомагало триматися на відстані від Незабудки і хоч трохи зачіпати її.