Розділ 11. Загублені

Загублені

Біжи, біжи, біжи… Діана вже ніг не відчувала, але все ще бігла. З усіх сил. Нік порадив відпихуватися вогнем – і це справді трохи допомагало. Лише на такій швидкості було важко петляти поміж дерев…

Нік та Діана відірвалися від групи. Схоже, через те, що вони тоді трохи затрималися, вони збилися зі шляху і побігли трішки не в тому напрямку… Але Діана про це зараз не думала набагато важливішим було відірватися від Незабудки…

А вона все їх переслідувала. Мчалася позаду, як нічне жахіття… Радувало лише те, що тепер їхні товариші у безпеці. Але зараз варто було подбати про власну безпеку.

Діана бігла, думаючи на ходу, як їм можна спекатися Незабудки. Відірватися від неї – не варіант… Ліля й так мчалася, як навіжена, диво, що вони ще досі живі-здорові. Треба було щось придумати, щоб її якось затримати.

– Є ідеї? – на бігу питав Нік.

– Абсолютно ніяких, – Діана намагалася не сповільнюватися, коли говорить. – А в тебе?

– Ну… Є одна ідея, але це може не спрацювати.

– Кажи!

– Зачекай… Ти ж добре керуєш водою?

– Непогано.

– Воду заморозити можеш?

– Знущаєшся?! Таке можуть лише справжні майстри, у яких сапфіровий рівень…

– У тебе який?

– Звичайно, у мене сапфірова вода, але я не вчилася заморожувати її! Це дуже-дуже складно…

– Ти могла би спробувати!

Діана замислилася. Колись їм розповідали у теорії, як це робити, але досі Діані не вдавалося заморозити воду… Хоча вона неодноразово намагалася це зробити.

– Якщо це допоможе нам відірватися… – пробурмотіла Діана. – Спробувати можна. Але що робити, як не вийде?

– Цього я не придумав.

– Гаразд, тоді в мене має вийти. То який твій план?

– Треба знайти поблизу десь потічок, щоб ти звідти змогла взяти достатньо води й зробити льодяну стіну…

– То це ми ще маємо бігати і потічок тут шукати?!

– Та зачекай же ти! Я знаю, як знайти у лісі джерело води… Тим паче, я вже чув дзюрчання води.

– Оце в тебе слух…

– Звичайний, просто я більш уважний, ніж інші.

– А як я по-твоєму маю зробити цілу крижану стіну, якщо я досі не могла заморозити ні краплини?

– Я не знаю! Кажу ж, що це єдина ідея, яка може і не спрацювати…

– Добре-добре, але спробувати варто. Веди до того джерела води.

– Ми вже наближаємося…

Діана і справді помітила, що земля під ногами стала йти донизу.

– Що після того, як я зроблю стіну?

– Тікаємо далі, а потім звертаємо кудись… Загалом, вона лише допоможе затримати Незабудку і заплутати, куди далі ми підемо. Так ми хоч трохи відірвемося.

План був дуже ненадійним, але він був єдиним. Це була єдина надія на хоч якийсь порятунок…

***

Тарас біг чимдуж, намагаючись слідкувати за товаришами, щоб з ними нічого не трапилося. Він не знав, коли їм вдалося відірватися. І коли вони встигли загубити Ніка і Діану…

– Оксана мені голову відірве, – розпачливо бурмотів він, присівши під деревом. – Я ж обіцяв, що буду стежити за нею… Боже, що тепер з нею буде?

– Спокійно, – Матвій намагався заспокоїти Тараса, але в нього це погано виходило. – Ми знайдемо їх… і благополучно повернемося на базу.

– Ти ж розумієш, наскільки великий ліс? А ми не знаємо, де вони, і навіть не знаємо, де ми! Як ти пропонуєш їх знайти?! До того ж, ми всі розуміємо, що Незабудка погналася саме за ними!

– Може, нам просто вдалося відірватися? – з надією запитала Яна.

– Це малоймовірно, – Матвій важко зітхнув. – Мушу визнати, ми справді… влипли. До того ж, серйозно.

– Як я зрозумів, ми знаходимося невідомо-де, – мовив Ян, – і не знаємо, де Нік та Діана. А ще за ними женеться Незабудка…

– Дякую, що нагадав, – буркнув Тарас.

– Може, повернемся назад? – запропонував Матвій.

– А це безпечно? – Яна округлила очі. – На факт, що ми не зустрінемо Незабудку…

– Я без Діани на базу не повернуся, – твердо вирішив Тарас. – Нізащо… Тому я повинен знайти її, чого б мені це не вартувало.

– Ти ж розумієш, що я з половиною команди теж не повертатимуся, – мовив Матвій. – Хоча якщо Яна, Романка та Ян будуть не проти, то я їх відведу на базу, а сам повернуся…