Незабудка
– Мамо, ви знаєте, звідки я?
Це запитання задала Діана, коли сиділа разом з батьками у вітальні. Марія читала щось у телефоні, Леонід дивився новини по телевізору. Діана ж просто сиділа, замислившись...
– Тобто? – не зрозуміла питання Марія.
– Ну, я ж виросла в інтернаті… Але пам’ятаю, що втекла звідти, сівши на автобус до міста. Після чого була якась аварія, а тоді… ніби я в лікарні була.
– Так… Я знаю, що ти в лікарні отямилася. Звідти тебе привезли в наше місто, водяного народу, де ми погодилися взяти тебе в сім’ю.
– А нічого не траплялося зі мною більше?
– Та здається ні… Тебе привезли з лікарні прямо сюди, без усяких пригод.
Діана знову замислилася.
– А… між аварією і тим, як я опинилася в лікарні, нічого не траплялося більше? – обережно запитала дівчина.
– Я цього не знаю, – Марія стиснула плечима й усміхнулася. – А чого, власне, тебе це цікавить?
– Та нічого, не бери в голову. Просто цікавлюся.
Діана збиралася йти з кімнати, але її зацікавили раптові новини, що показували по телевізору.
– Останніми днями зафіксовано кілька нападів на людей з народу вогню та води. На щастя, вони обійшлися лише кількома подряпинами, переляком і… в них зникли їхні здібності.
Діана, що вже встала з дивану, гепнулася назад.
– Що-що? – перепитала вона.
Схоже, в диктора теж з’явилося таке питання. Кореспондент продовжував:
– Ці люди тепер не можуть керувати ні вогнем, ні водою… Наразі ця справа розслідується, чекаємо на якісь повідомлення від експертів.
– А вже є якісь цікаві факти?
– Так, на зап’ясті кожної жертви помічений чорний слід, неначе випалений. Він нічим не стирається і не відмивається. Є припущення, що саме через нього люди не можуть керувати своїми стихіями.
– А що кажуть жертви?
– Ось, не інтерв’ю погодилася Олена, вона з племені вогню.
На екрані з’явилася рудоволоса жіночка. На її обличчі досі читався шок…
– Я ходила в ліс сама, за грибами. Вже досить глибоко я зустріла самотню малу дівчинку, на вигляд років дванадцять-тринадцять. На ній була охайна пишна сукня, довжиною десь до коліна, з багатьма рюшами та іншими прикрасами. Мене дуже зацікавив її одяг, тому я уважно розглянула її сукню. Такий наряд би не дешево коштував… У дівчинки було біляве волосся, зібране в пучок на маківці. А також її голівку прикрашав невеличкий капелюшок, а лице закривала легка вуаль. Я в неї запитала, чи вона не заблукала, чи не потрібна їй моя допомога… Натомість вона в мене поцікавилася лише, чи я з племені вогню. Коли я відповіла, вона посміхнулася, а тоді… А тоді з її рук…
Олена схлипнула.
– Як пригадаю, то все тіло холод бере, – мовила вона. – Це було щось нелюдське, незрозуміле… Чорне, холодне… І в той час воно ніби щось випромінювало. Немов якийсь чорний вогонь.
На цьому розповідь жінки припинилася – їй стало погано від згадки про той вечір. Діана вийшла з вітальні.
***
Чому знову? Чому знову ця квітка являється їй у сні?
Вона вигравала на світлі, ваблячи до себе Діану. Вона ніби бавилася, дражнила дівчину своїми прекрасними шовковистими блакитними пелюстками. Так хотілося підійти ближче і зірвати квітку. Або хоча б доторкнутися… Та Діана знала подальший сценарій сну.
Як би вона не бігла, як би не старалася, квітка все одно зникала. Діана вирішила, що не буде повторювати ці марні спроби. Дівчина стала навпроти й стала дивитися на чарівну блакитну лілію.
Раптово вона почула дивний шум. Діана зіщулилася, закривши очі. Неприємний звук…
– Чи знаєш, хто ти?... – почувся чийсь голос, попри цей шум.
Діана не знала, чи треба що казати. І що взагалі за дивне питання?
– Чи знаєш, звідки ти? – продовжував голос. – І для чого ти в цьому світі? Яка твоя історія? І що є твоє життя?
– Ні… – Діана ще більше скривилася. – Припиніть…
Шум посилювався, неначе навмисне погіршував Діанин стан.
А тоді він припинився. Так само раптово, як і почався. Діана відкрила очі. Перед нею все ще стояла блакитна лілія. Але біля неї з’явилася якась дивна сива жіночка, обличчя якої вже вкрили зморшки. Але було одне, що сильно кидалося в очі – яскраві зелені очі… Вони були якимись сумними й добрими, з жалем живилися на Діану.
– Ким ти є, як не знаєш своєї історії?.. – лиш самими губами прошепотіла жінка.
Діана прокинулася, звільнившись від цього жахіття.