Розділ 14

Вирішальний день

Діана прокинулася в холодному поту.

Сон не пригадувався. Але чому він так її налякав? Чи, скоріше, схвилював?

Сонце лиш починало підійматися над горизонтом. Діана відкрила вікно й вдихнула свіжого повітря. В селищі було ще сіро. Але Діана знала, що вона не засне.

Як тільки Діана не старалася, сон пригадати не могла. Від недавнього часу вона почала надавати снам значення. Та, нічого не пригадавши, махнула на це рукою й спустилася донизу. Всі ще спали, тож Діана вийшла на вулицю, прогулятися.

Було ще прохолодно. Віяв вітер, але більш-менш теплий. Свіжий. Діана йшла вздовж хатинок, великих та маленьких, дивилася, чи ще хто-небудь не прокинувся. В селищі було пусто. Діана, повернулася до власного дому. Подумавши, майнула на край селища, до струмка.

Шелестіла шовкова травичка. Літо закінчувалося, але це ще не було відчутним. Як би дивно не було, у народі вогню літо – найхолодніша пора року. Але вона наближена до звичайного літа, що знала Діана. Сонце так само припікає, коли-не-коли віє вітерець, день довгий. В інші пори року було хоч і жаркіше, але день був коротшим. Особливо, взимку: сонце сильно припікає, а тоді настає довга і трішки прохолодна нічка.

Для народу вогню літня пора року – прохолодна. Сонце хоч і весь день гріє, але достатньо не пече. Народ вогню – теплолюбивий, але чомусь досі не стали неграми. Можливо, шкіра така… особлива. Якось же вона переносить температуру вогню, яким вони керують!

Діана повільно просувалася по вже витоптаній за літо стежинці до струмка. Здалеку вона побачила, що там хтось сидить. Перше, що кинулося в очі – біле, мов сніг, коротке волосся.

Наум не почув, коли вона підійшла. Від несподіванки аж підскочив, коли над вухом пролунало дзвінке:

– Доброго ранку!

Наум глянув на усміхнене обличчя Діани й теж посміхнувся:

– Доброго… Що ти в таку рань тут робиш?

– Гуляю…

– І що, не холодно?

Діана зжала губи, пропустивши шпичку повз вуха.

– А Ви чого зараз тут?

– Я також… прогулююся.

Діана підійшла й сіла на траву біля царя водяного народу. Дивно чи ні, але вона вже звикла бачити таку… вкрай важливу особу в схожих ситуаціях.

– Може, як ти вже прийшла, потренуємося?

– Можна спробувати…

– Глянь, що я сюди приніс, – мовив Наум, вказавши пальцем кудись в бік кущів.

Діана побачила там відерце. Без дна.

– Навіщо воно? – здивувалася дівчинка. – З нього користі буде мало…

– Може, в господарстві й мало, але для тебе багато. Нуж-бо, спробуй набрати в нього води.

– Як?!

– Мені здається, ти маєш водою керувати…

– Але ж Ви мене ще не навчили!

– От зараз і вчу. Давай, спробуй набрати. Зосередься.

Діана зціпила зуби й взяла відерце. Підійшла до струмка, занурила діряву посудину в нього. Закрила очі, прислухалася до шуму води. Усією душею намагалася затримати хоч трохи води у відрі, але… вона вся витекла, щойно Діана вийняла відро зі струмка.

– Пробуй, доки не вийде, – наказав Наум. – Або доки не втомишся.

Діана ще довго стирчала біля струмка, але так і не добилася результату. Вона втомлено сіла на траві й полегшено зітхнула.

– Бачу, ти анітрохи не хвилюєшся, – мовив Наум.

– А чого б це?

– Завтра вирушаємо до Ордену… Майбутня його облога багато кого зараз хвилює. І нервує.

– Це тому Ви вийшли сюди… прогулятися?

– Ні, я вийшов подихати свіжим повітрям, доки ще не жарко.

– А-а… ясно.

Стало тихо. Навіть вітер перестав шуміти, дерева не шелестіли, птахи також замовкли. Було чути лиш тихенький дзвін струмка.

– Як думаєш, в нас все вдасться?

Діана здивовано глянула на чоловіка. По його очах було видно, що він хвилювався. І не трошки.

– Так, – відповіла Діана. – Вдасться. Обов’язково.

Наум легенько посміхнувся.

– Це дуже важливо, – мовив він. – Орден – небезпечна організація. Вкрай небезпечна. Особливо, коли нею керує Беркаль Богдан. Ми детально дослідили всі діяння Ордену разом зі Степаном… Це й справді жахливо.

– Я так і не зрозуміла, що вони такого жахливого роблять.

– Діано, а що для тебе є жахливим? Підлість, вбивство, катування?

Діана похолола.