Розділ 8

Сутичка біля темниці

Вони повільно й беззвучно просувалися темними коридорами. Попереду йшов Наум, що вже напам’ять знав план будівлі Ордену, за ним Степан, далі Діана, Нік, а завершували групу Матвій та Катрина. За допомогою дару Наума – влізати в чужі думки – їм вдалося непомітно пробиратися будівлею.

– А казали, безкорисна властивість, – бурчала Діана.

Наумові лише варто було проникнути в думки охоронців та втовкмачити їм, щоб вони відійшли на хвилину. Так група змогла спокійно пройти.

Як виявилося, Романку тримали в темниці (це Наум виявив у людей, що стояли неподалік і, на щастя, не бачили їх). Пані Катрина запропонувала одягти усім темний одяг, щоб не виділятися на фоні інших. Це, здається, подіяло: вже як п’ять хвилин вони спокійно пересуваються Орденом, досі ніхто їх не зупинив…

Наум привів усіх до сходів і пішов донизу. Діана, трохи з острахом, рушила за ним. Чим нижче вони опускалися, тим холодніше ставало. Хоча, Наумові, здається, було якраз добре. А от у Діани, Ніка та Катрини вже зуб на зуб не попадав.

– Холодно тут, – тихо поскаржилася пані Катрина на що Наум лише цокнув язиком.

З глухим скрипом прочинилися залізні двері. Охоронець голосно сопів у своїй буді і навіть вухом не повів, коли увійшла «група визволення». Перед очима постав довгий кам’яний коридор з тусклим освітленням. Направо й наліво були малі камери з голими стінами. Всередині стояло лише одне пошарпане ліжко (його й ліжком важко назвати було) та дерев’яна дощечка, прибита до стіни, що слугувала чимось на зразок столу.

– Скромненько, – пробурмотів Матвій. – У наших в’язницях і те кращі умови…

– То у вас в’язниці, а це темниці, – відповів йому Наум. – Ваші в’язні щось роблять, за що їм дають нормальну їжу та умови проживання. А тут скоріше умови виживання.

Степан гидливо скривився. Схоже, він і сам не знав, яка тут темниця.

– Який же сенс у таких темницях? – запитав Матвій. – Навіщо задарма тримати людину, витрачаючи на неї їжу…

– Тут не їжа, а недоїдки, – зауважив Наум. – Точніше, те, що мало йти на смітник, а по дивовижному співпадінню потрапляє комусь до рота…

Вони просувалися далі, поступово заглядаючи в порожні камери, намагаючись побачити там знайоме обличчя. Але кімнати пустували. Діана вже заглянула в кільканадцяту камеру і знову там нікого не побачила. Вже збиралася відходити, як раптом там щось ворухнулося. Здалося? А, ні, не здалося… На ліжку лежав ледь притомний худий чоловік, виморений умовами темниці. На ньому була пошарпана одежина, чи, скоріше, лахміття. Обличчя заросло густою щетиною, нестрижене й розхристане світле волосся. В’язень повернув голову й глянув на Діану. Збайдужілі сірі очі… Але це обличчя. Діана запросто впізнала його з тисячі інших, не зважаючи на зовнішній вигляд.

На ньому не було класичного костюму, в якому Діана звикла бачити його. Волосся, що зазвичай було коротко підстрижене, тепер відросло, а на обличчі з’явилася щетина. Сірі очі не горіли завзяттям, вони випромінювали байдужість та зневагу.

– Діано, чого ти там стоїш? – раптом пролунав голос Ніка. – Що ти там побачила?

Та дівчинка лише змогла прошепотіти:

– Цього не може бути…

Чоловік у камері повільно підвівся й зміряв поглядом Діану. В його сірих очах з’явилася цікавість.

– Дівчинко, ти хто? – раптом запитав він знайомим голосом. – Де вартові, що зазвичай…

– Але цього не може бути! – вигукнула Діана. – Я ж учора бачила Вас по телевізору! А місяць тому Ви сиділи наверху, в кабінеті…

На обличчі в чоловіка промайнула посмішка. На вигук Діани підбігли усі інші. Усі упізнали людину, яка тепер ледь не щодня з’являлася в новинах.

– Місяць тому я став Президентом, – мовив Беркаль. – Але майже одразу опинився тут.

– Чому ж тоді Вас показують у новинах? – не вгавала Діана. – Сьогодні зранку я точно бачила, як Вас показували на всяких важливих зустрічах…

– Ні, то був не я, – відповів чоловік. – Майже весь час в новинах ви бачили мого брата – Беркаля Богдана Сергійовича.

– Б-Богдана? – перепитала Діана.

Тепер вона здогадалася. Богдан – той самий бос Ордену, що так неймовірно схожий на Президента. Роман – його брат-близнюк, що і є Президентом. Але чому він сидить тут, у темниці Ордену?

– Зачекайте хвилю, – мовив Матвій, – якщо Ви – Президент, то що Ви робите тут?

– Мій любий братик постарався, – Роман Сергійович скривився. – І тепер сам виконує обов’язки Президента. Мене ж він позбавив такого вантажу й поселив у прекрасному номері з усіма умовами.

Якби не нотки сарказму в його голосі, то Діана вирішила б, що йому тут якісь препарати вколюють, що викликають галюцинації.