Розділ 6

Вогонь та вода

Діана лежала на траві й дивилася, як заходить сонце. Вона любила спостерігати за цим явищем. Свого роду сонце – теж вогонь, просто далекий. Але й ця зірка давала силу, енергію. Так само, як місяць людям водяного народу.

Діана не раз думала, чому саме місяць. Адже він – всього лише супутник землі, і насправді не випромінює світла. Його сяйво – сонячне, яке відбивається від його поверхні. І мабуть, саме в цьому й річ. Місяць – неначе віддзеркалення сонця, а отже – його повна протилежність. Так само й вогонь з водою – протилежності.

Поряд хлюпотів струмок, Діана зачаровано слухала цю музику води. На відміну від інших людей з племені вогню, вона не завдавала жодної шкоди Діані, адже та керувала блакитним вогнем. Силою, що вміщує в собі і вогонь, і воду. Тому дівчинка отримувала насолоду від споглядання заходу сонця й хлюпотіння джерельної води. Це все так розслабляло й надавало внутрішньої енергії…

Раптом почулися кроки. Діана підвела голову й обернулася. Позаду неї стояв Наум, цар народу води.

– Доброго дня, – ввічливо привіталася Діана й збиралася підводитися, але цар зупинив її й присів поряд.

– І тобі доброго, – мовив Наум. – Подобається захід сонця?

– Так… – кивнула Діана. – Це, мабуть, і не дивно, адже я…

– Не думаю, що річ в тому, що ти з народу вогню. Це явище просто дивовижне… Мені самому подобається.

– Ви любите захід сонця?

– Полюбив. Раніше я вкрай рідко таке бачив. Розумієш, в наших містах та селах майже не буває сонця. Завжди хмарно, холодно й лежить сніг.

– Що, серйозно? – Діані важко вірилося в почуте.

– Так, цілком.

– А вам не важко пристосовуватися… до іншого клімату?

– Ну, спочатку було важко, але ми всі потроху звикаємо. Треба ж нам на роботу ходити в звичайний світ… А там сонечко частенько буває.

– Як і дощ, – Діана усміхнулася. – З нашого племені також ходять у звичайний світ на роботу, і при цьому завжди мають при собі парасольку, адже вода їм серйозно шкодить. Приміром, звичайний дощ для них неначе кислотний. Ну, або ж град з палаючих трісок.

– Так, звісно ж, – засміявся Наум. – Нам сонце також шкодить більше, ніж звичайним людям. Наше щастя, що воно далеко. А то б довелося жити, мов Дракулі.

Діана засміялася.

– Цікаве у Вас порівняння, – мовила вона.

– Твоє також нічого про кислотні дощі, – усміхнувся Наум.

– До речі… А що ви робите тут, у нашому селищі?

– Допомагаю в розслідуванні Ордену.

– Але чому саме тут?

– Бо тут живеш ти, володарка блакитного вогню, а також Степан Данилович, колишній учасник Ордену.

– А-а, ясно.

Діана замовкла. І знову розмови повертаються до цього таємничого Ордену. Про нього останнім часом усі тільки й думають… Ну, і Діана не виключення.

– Але в мене є ще одна новина, – раптом заговорив Наум. – В нас двадцять сьомого липня відбуватиметься День Води.

– О, й у вас є таке свято? – здивувалася Діана. – Я думала, то тільки в нас Новий рік замінено Днем Вогню…

– Ні, мабуть, це була випадковість, – посміхнувся Наум. – Бо в нас святкують і Новий рік і День Води.

– Цікаво… А у вас також є священна квітка народу?

– Звісно ж. Це плюмерія, квітка, що не горить при температурі до п’ятиста градусів.

– Квітка, що не горить у вогні?

– Майже не горить.

– Я навіть не знала, що такі існують… А розкажіть ще щось цікаве про ваш народ!

– Що я таке можу розповісти? – здивувався Наум.

– Ну… у вас є рівні керування водою?

– Так є. У вас, наскільки мені відомо, вогонь може бути жовтим, оранжевим та червоним. І блакитним.

– Так. Вода у вас також на різні «кольори» поділяється.

– Є щось схоже. Найнижчий рівень – кришталева вода. Дозволяє звичайне керування водою. Далі – лазурна. Вона ще й дає можливість проникати в чужі думки й захищати свої від «небажаних гостей». Якщо чесно, дуже некорисна властивість.

– Чому це? – щиро здивувалася Діана. – Мені здається, непогано знати думки ворога…

– Так, але серед наших більшість понаставляли собі бар’єри, тож ми майже не використовуємо свою властивість. Хіба що проти колег на роботі. Та й мабуть, властивості вогню – телепортуватися, літати й створювати куполи набагато кращі.