Розділ 2

Орден

– … за результатами виборів тепер Беркаль Роман Сергійович є новим президентом… – говорив диктор в новинах, які уважно слухав тато.

Діана щойно спустилася на кухню, був ранок, час сніданку. Лу вже давно поглинав пластівці, а Лоли й удома не було. Яна спала наверху, Діана не хотіла її будити.

– Доброго ранку, – привітала мама. – Будеш салатик? Я щойно приготувала.

Діана сонно кивнула й сіла за стіл. На кухні гудів новий телевізор, на якому зараз були ранні новини, а тато їх уважно слухав. Коли почалася реклама, він повернувся до столу.

– Чули? – запитав він. – Народ нового президента обрав.

– Ага, – кивнула Оксана. – Ми, до речі, також обирали. Тільки от я нічого не тямлю в цих виборах…

– Віднедавна ми також стали частиною цього народу, – мовив Тарас. – Хоча в нас своє плем’я, свій вождь… Ми маємо право обрати того, хто очолюватиме всіх нас: звичайних та незвичайних людей.

– Саме так, – погодився Лу.

– На мою думку, вибрано непоганого президента, – заговорив батько. – До речі, я за нього й голосував…

– Я, як і більшість наших, не пішла на вибори, – зітхнула Оксана. – Я просто ще не розумію, за кого там голосувати…

– Беркаль – хороший чоловік. Він має гарний вік, як на президента, тобто, не надто молодий і не надто старий. Розумний, вміє гарно говорити на публіку, та й робить це досить переконливо. А ще в нього дуже хороший старт, він…

Батько й далі говорив щось про політику, та Діана пропускала його слова повз вуха – її це не цікавило. Єдине, що її хвилювало – це вчорашня подія: поява дивного чоловіка, його розповідь про блакитну лілію, пророцтво…

Поснідавши, Діана вискочила з хати на вулицю. І одразу, відчинивши двері, ледь не зіткнулася із замисленим Ніком.

– О, привіт, – мовила Діана. – Ти що тут робиш?

– Привіт… – хлопець здивовано оглянув Діану. – Я якраз до вас збирався.

– Зрозуміло. Ти до Лу?

– Е-е… так.

– Він зараз нікуди не піде, доки не допоможе на городі, – Діана повторила слова матері, що сьогодні чула зранку. – Так що можеш іти.

– А ти сама куди?

– До діда Павла.

– До діда чи до Степана?

Діана важко зітхнула. Від друга приховувати щось було марно.

– Так, а що таке? – кивнула врешті вона.

– Та нічого… просто питаю. Тебе ж зацікавила блакитна квітка?

Діана промовчала. Звісно ж, друзі завжди все без слів зрозуміють.

– Мене теж це зацікавило, – говорив далі Нік. – Вірш-пророцтво… Що б воно взагалі мало означати?

– Якщо то й справді про мене, – мовила Діана, – то я маю знищити якийсь Орден. Точніше, там сказано «Орден Зла».

– Степан Данилович впевнений, що це про їхній Орден.

– Мабуть, є причини. Але навіщо мені знищувати його? Він же нічого поганого мені не зробив…

– Якщо то й справді пророцтво, то ти маєш його чомусь знищити. Може, в майбутньому він щось і зробить…

– Краще не треба. Не хочу я нікого знищувати. І так зимою довелося…

Діана зупинилася перед дверима діда. Завжди непомітно за розмовою час біжить…

– Все, я піду, – мовила Діана Нікові. – Бувай, ще зустрінемося.

– Так, до зустрічі.

Діана постукала в двері й спробувала відчинити їх. Ті піддалися, і дівчинка опинилася в темній кімнаті… Пролунав чийсь регіт. Очевидно, чоловічий. Звук був трохи приглушений, долинав він з іншої кімнати. Діана обережно, щоб на щось не наступити, прочинила двері до вітальні.

Кімнату там освічував лиш комин, в якому палав ясний вогонь. Вікна заслонені цупкими шторами бордового кольору. Біля вогню сиділо двоє на кріслах-качалках і весело про щось говорили, не помітивши Діану.

– Доброго дня, дідусю, – привіталася Діана.

Один з чоловіків обернувся й промовив:

– О, привіт, внучечко. Хіба вже зараз ранок?

– Так, – Діана усміхнулася й підійшла до вікон. – Якби ви розсунули штори, то помітили б це.

– Й справді. Ми зі Степаном як сіли в ночі, то так і пробалакали до ранку…

– Зі Степаном Даниловичем?

Тоді Діана глянула на іншого чоловіка, що сидів у кріслі. Він усміхнувся: