Глава 21

Зала суду була холоднішою за нічний ліс. Камінь під ногами дихав сирістю, а високі вікна неохоче пропускали тьмяне зимове світло, яке не зігрівало, а лише кидало розмиті плями на сіруваті обличчя присутніх.

Лілія стояла осторонь біля колони, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Так, як і належало їй — скромній травниці, що випадково опинилася в центрі історії, яку писала не вона.

Каела привели в кайданах.

Він ішов рівно, не пручався, не опускав очей. Обличчя його було спустошене — не від страху, а від виснаження й зневіри. Здавалося, за решту довгої ночі він постарішав на кілька років: плечі поникли, рухи втратили парубоцьку жвавість, а той вогонь, що колись палав у ньому, остаточно згас. Залишився лише сухий попіл.

Король Ердан сидів на підвищенні. Корона на похмурому чолі сьогодні здавалася матовішою, ніж зазвичай, а рубіни в її серці відливали згорнутою кров’ю. Монарх не дивився на підсудного — лише уважно слухав.

— Каеле з Касти Саду, — промовив глашатай. — Ти звинувачуєшся у вбивстві Верховного Жерця, знищенні інших служителів Саду, у спробі державного перевороту та замаху на життя королівської підданої. Чи визнаєш ти свою вину?

— Так, — відповів Каел без вагань.

Це слово впало в затихлу залу, мов камінь у воду. Лілія мимоволі стисла пальці.

— У чому саме? — холодно уточнив король.

Каел підняв голову.

— У вбивствах. У слабкості. У сліпоті. — Він на мить заплющив очі. — У тому, що дозволив іншій людині зробити з себе глухе знаряддя.

— Назви цю людину, — наказав Ердан.

— Верховний Жрець, — виголосив Каел. — Мій наставник. Мій батько.

У залі здійнявся глухий шепіт. Лілія відчула, як кілька поглядів ковзнули до неї — гострі, підозрілі.

— Він переконав мене, що я обраний, — продовжив Каел. — Що Ангели Квітів говорять зі мною через нього. Що зло допустиме, якщо воно служить великій меті. Я робив те, що він наказував, бо беззаперечно вірив. А коли зрозумів, що вірив брехні… — хлопець гірко всміхнувся. — Було вже пізно.

— Чому ти вбив його? — спитав король.

Каел довго мовчав.

— Бо він зламав моє життя і життя багатьох інших. І тому, що я не зміг жити далі з цією правдою.

— Це не виправдання, — відрізав Ердан.

— Я не шукаю виправдання, — спокійно відповів Каел. — Я шукаю справедливої кари за свої вчинки.

Лілія здригнулася. Вона зробила крок уперед, але зупинилася.

— Твоє бажання почуте, — мовив король. — Покарання за вбивство — смерть.

Каел кивнув. Його плечі ледь опустилися — ніби він нарешті почув те, чого чекав.

— Але, — продовжив Ердан, і в залі знову запала тиша. Король перевів важкий погляд на Лілію. — Наразі виконання вироку відкладається. Ти — державний свідок. Свідок того, що відбувалося в Саду. Свідок дії сил, яких ми ще не розуміємо. Поки твій язик корисний короні, твоє серце битиметься.

Каел повільно повернувся до дівчини.

— Я вже сказав усе, що знаю, — похитав він головою, і Лілії здалося, що обидва чоловіки спрямовують свої слова до неї, а не до численних присутніх у залі. — Єдине, чого тепер прагне моя душа, — це знайти спокій. Я благаю…

— Спокій — розкіш для вбивці, — відрізав король і підвівся, даючи зрозуміти, що його рішення незмінне. Він повільно рушив уздовж зали.

— Я благаю про смерть! — зірвався на крик Каел. — Я не хочу жити в муках совісті.

— Кожному своє, — беззвучно поворушив губами Ердан, не обертаючись. — Зрештою, муки совісті — не моя турбота.

З важким серцем Лілія спостерігала, як присутні залишають залу, і лише коли стихли останні кроки, попрямувала до покоїв. Король Ердан зробив так, як вона просила. Та чому ж тепер не відпускало це тужливе відчуття?

Адже Каел не хотів життя. Ця істина відкрилася гостро — вона ранила й смертельно пекла. Усе, чого прагнув хлопець, — це вічність, сповнена покарання Ангелів. Каел поривався отримати те, на що, як вважав, заслуговував; тепер лише це було його мрією. Лілія ж… відібрала в нього таку можливість? А навзаєм подарувала що? Нестерпне існування у в’язниці в безпорадному очікуванні вирішення долі? Король Ердан ясно дав зрозуміти: страта лише відкладається. І Каелові доведеться чекати її щодня, не відаючи, якої саме миті вона відбудеться.

Він здригатиметься від кожного чужого кроку, що відлунює в камені, від грюкоту тюремного засуву, від світла, яке проривається крізь ґрати в брудне вікно й нагадує, що черговий день знову настав.

У покоях Лілія довго не знаходила собі спокою, допоки рука сама не потяглася до ажурної коробочки, подарованої Тофом. Кілька хвилин розглядаючи маленьку пігулку, дівчина з твердою рішучістю ковтнула її й невдовзі провалилася в глибокий сон.

Вона спала довго, без жодних сновидінь. Сон був густий, тягучий. Він ніби обіймав її пухнастою лапою і легко відпустив, коли прийшла пора… коли за вікном згустилися сутінки, а до шовкових шпалер міцно прилипли темні тіні. Вони дивилися на неї невідривно — без жалю, без осуду. Навіть без нещодавнього зацікавлення.