Глава 20

Дівчина стиснулася у клубок і заплющила очі, аби не бачити свого майбутнього вбивцю, який колись був їй другом. Каел підняв ніж, і лезо моторошно спіймало блідий відсвіт зимового місяця. Верховний Жрець здійняв худі руки, завершуючи закляття — сніг під його ногами клубочився чорним пилом, ніби земля сама відкривала пащу для нещасної жертви.

Лілія щосили поповзла назад — пальці ковзали по мерзлій землі, ні за що не чіпляючись. Холод обпікав стиснуті легені. Серце гупало так, ніби намагається вирватися з грудей і втекти першим, залишивши власну господарку з небезпекою сам на сам.

— Каеле… не треба… — шепотіла вона.

— Пізно, — відповів він тихо й заніс ніж для удару.

Ліс не видавав ані звуку, з жахом спостерігаючи за тим, що відбувається. Та зненацька тишу розтривожив тупіт багатьох коней, що скакали крізь зарості. Здавалося, під копитами їхніми розсипалося гілля, а земля дрижала.

Десятки вершників заполонили галявину. Їхні коні в нетерпінні переступали по замерзлій землі, а потім різко завмерли й розступилися.

Ердан, мов кришталеве вістря світла серед темряви, влетів на вороному коні. Його обличчя у відблисках факела здавалося витесаним із рожевого каменю — якби не очі, що полихали руйнівним огнем.

Не зупиняючи коня, він підскочив до Каела й важкою рукою зніс того з ніг. Міць удару була такою, що худорлявий хлопець відлетів на кілька десятків ліктів і завмер без свідомості.

Ердан злетів із коня легким рухом і наблизився до Лілії. Очі досі палали небезпечним сяйвом, і дівчині на мить здалося, що нині неминучий удар припаде вже на її тендітні плечі. Адже бурхлива злість наче виривалася з грудей володаря, змушуючи його груди важко підійматися, а ніздрі — гнівно тремтіти.

— Коли я наказую підданим не залишати стін палацу, — гримнув він, — я чекаю, що всі вони й кроку не зроблять. А якщо ні — я особисто стисну непокірного руками й поверну на потрібне місце, аби навчити: королівський наказ — не пустий звук.

Він і справді згріб Лілію в обійми з такою силою, що, здавалося, її кістки потріскаються. Зауваживши здавлений стогін, Ердан трохи послабив хватку… Лише трохи, адже його велике тіло буквально поглинуло дівчину, не залишивши навіть мізерної шпаринки для неї самої.

Його дихання — гаряче, обпікаюче — ворушило її світле волосся, торкалося заледенілих щік і затихло над привідкритими устами. Його губи — тверді й нестерпно м’які — притиснулися до її. Його поцілунок — гарячий, немов пекельне полум’я для грішників — пах гірким полином і липовим медом… Ні, здавалося, він увібрав у себе всі аромати королівства недавнього минулого: від лікувальних люмінарій до чистих повноводних рік… А може, цей поцілунок навіть був просочений загибеллю Саду, адже мав тонкі нотки небезпеки, щемливої туги й незбагненної радості.

Як би там не було, Лілія відчайдушно занурилася в його дивний світ, утративши будь-який зв’язок із реальністю та дозволяючи незбагненним відчуттям пускати тонкі стрілки всередині й розквітати пишними, соковитими суцвіттями. Ця дійсність була зовсім іншою, і від незвички Лілії здавалося, що вона падає — й водночас хапається за Ердана так, ніби він єдина тверда точка у всьому світі.

Поцілунок обірвав глухий звук — хтось необережно ступив на крихке гілля. Ердан рвучко відсторонився від Лілії, обертаючись.

Верховний Жрець стояв на колінах, важко дихаючи. Здавалося, сама тінь ночі сповзала з його плечей.

Охоронці нерішуче завмерли, стискаючи списи.

— Забрати їх, — холодно кинув король. Він навіть не підвищив голосу — і цього вистачило, щоб десяток озброєних людей миттю кинувся вперед. — Негайно!

Каела піднімали двоє воїнів — напівживого, блідішого за сніг. Верховний намагався підвестися, але Ердан ступив уперед.

— Досить, — прорізав повітря його голос. — Ви двоє постанете перед судом корони.

— Ви не розумієте… — почав Верховний.

— Мовчати, — відрубав Ердан. — Ви перебуватимете під вартою, доки я не з’ясую, хто саме знищував жерців і хотів убити мою…

Він раптом замовк. Погляд ковзнув до Лілії, і все невимовлене зависло між ними — тепле й гостре водночас.

— …мою піддану, — додав він значно тихіше.

Жрець хрипко всміхнувся — більше гірко, ніж зневажливо.

— Ви вважаєте, що рятуєте її, володарю. Але навіть король не може врятувати те, що вже…

— Заберіть його! — гаркнув Ердан так, що галявина здригнулася.

— Не можна тінь утримати під вартою, — пошепки нагадала Лілія.

— Тінь? — здивувався Ердан.

— Тінь! — розсміявся один із супроводжувачів його величності, певно начальник охорони, адже його одяг відрізнявся нашивками з гербом. — Та цей пройдисвіт живіший за всіх присутніх разом. Нехай Ангели Квітів заткнуть мої вуха очеретом, якщо я не чую, як колотиться його жалюгідне серце.

Ніч здригнулася від відчайдушного рику. Каел різко скинув із себе руки охорони, які від неочікуваности відсторонилися, і підскочив до Верховного Жерця. Звірячим криком він пронизав тому груди ножем.

— Клятий брехун! — кричав він, продовжуючи завдавати ударів, аж доки чорний сніг під тілом його отця не залило багряним… Аж доки володар лісів та річок, який доти спокійно спостерігав за тим, що відбувається, рівним кивком не дозволив охоронцям утрутитися.