Глава 18

Лілія чекала довго, аж поки коридором не пролунали неспішні, розмірені кроки. Серце стислося, упізнавши їх — навіть ще не побачивши чоловіка, вона зрозуміла: це був володар. За хвилину дівчина вкотре відзначила неймовірну грацію та владність, з якою він рухався, і ту силу, що відбивалася в кожному його кроці. Ердан ніс у собі гордість, впевненість, захопливу міць, ніби осяював собою простір, і найменша деталь не лишалася поза його увагою.

Підійшовши до дверей, король скупо кивнув дівчині, дозволяючи увійти. Уже в покоях він важким рухом зняв корону й опустився у крісло — але навіть у цій простій дії не втратив властивої йому величі. Лише здалеку монарх здавався втомленим чоловіком, на чиєму чолі глибшала борозна турботи.

— Синоптики вважають, що Велика Зима наближається, — промовив він, беручи до рук келих і, не торкнувшись губами, поставив назад. — Дають кілька тижнів. Королівство чекають важкі часи. Ми маємо підготуватися: забезпечити нужденних дровами, їжею, теплим одягом, навчити людей, як ховатися від морозів, утеплити сиротинці й казарми… Справ попереду — незліченно.

— Ви дасте ради, володарю, — смиренно відповіла дівчина.

— Які б заходи ми не проводили, багато моїх підданих загине, — з гіркотою сказав Ердан. — Люди, за яких я відповідаю. Завжди був готовий покласти життя за королівство на полі бою, але зараз, у мирний час, смерть сама прийде до моїх земель. І це мені болить.

Лілія підійшла ближче й опустилася на коліна біля його ніг.

— У ці хвилини я відчуваю себе не правителем, а безпорадною людиною, доля якої — помилки й безплідна праця, — він глянув на неї розсіяно, ніби намагаючись збагнути власні думки.

— Усі смертні помиляються, — тихо відповіла вона. — Навіть монархи.

— Але помилки монархів надто дорого коштують, — стиснув губи Ердан. — Якби я знав… якби зрозумів причину цієї біди, я б стер з лиця землі винуватців.

Лілія судомно ковтнула, згадавши стару годувальницю, та не наважилася про неї сказати. Вона м’яко повела розмову в інший бік.

— Ми з Ральфом були в бібліотеці, щоб розшифрувати знаки, які з’являлися на вбитих садівниках, і дійшли висновку, що душогуб карає жертв за їхні гріхи. На жаль, є беззаперечні докази: садівники не завжди діяли згідно з Уставом Касти.

— Це й раніше бачили навіть сліпі, і глухі чули, — махнув рукою Ердан. — Каста давно перетворилася на зграю ледарів, що жирують за кошт подаяння.

— Але не кожен глухий чув, що вони крали, — тихо сказала Лілія. — І не кожен сліпий бачив, що їхні звіти — брехня.

— Що ти маєш на увазі? — насупився король.

— Жерці витрачали подаяння на власні примхи, а до палацу надсилали фальшиві звіти. Так тривало довгі роки. Вочевидь, згодом вони відчули безкарність.

— Поясни, — глухо вимовив Ердан.

— Останні звіти були складені настільки ябияк, що навіть ми з Ральфом — далекі від фінансів — зрозуміли: там неправда. Жерці вже не намагалися нічого приховувати…

— Що?! — різко підвівся король. — Хочеш сказати, що каста вже не вважає мене за володаря? Хто з підданих наважиться подати своєму королю неправдивий звіт?

Його гнів був таким сильним, що Лілія мимоволі здригнулася. Та вона не могла відмовчатися: на її душі лежала власна провина — не легша за жерцівську. Чи пробачить їй володар, якщо колись дізнається, що вона приховала від нього правду про годувальницю? Лілія машинально покачала головою.

— Таке роблять ті, хто впевнений у власній безкарності, правителю. Ті, хто схиляють голови перед владою та справедливістю свого короля, та водночас не бояться його помічників. Садівники були впевнені, що їхні звіти як слід не перевірятимуть…

— Клянуся ангелами, я покараю всіх! — гримнув Ердан. — Кожного службовця, через чиї недбалі руки пройшли ці документи! Кожного, хто їсть незаслужений хліб і порочить моє ім’я — спадщину Чистого Марка. Невже вони гадають, що я, король, маю сам сидіти на стільці й перевіряти звіти Касти? Вони стоятимуть голі й босі на площі Трьох Стовпів та благатимуть прощення у мого народу! Всі!

— Всі? — тихо запитала Лілія. Щось у її голосі змусило правителя — який уже тримався за ручку дверей, ладний проголосити наказ — зупинитися. Він поволі обернувся до неї; на обличчі промайнуло щире здивування. — Чи готові ви, володарю, покарати й тих, хто був поруч із вами довгі роки, з ким ви ділили хліб… хто навіть встиг стати вам родиною?

Краєм обличчя Ердана пробігла напружена тінь. Він замислився.

— Ви знаєте, правителю, що над кожним службовцем стоїть керівник. І над керівниками — та особа, що тримає всі нитки й зобов’язана звітувати вам. Так, службовці винні. Але чи покараєте ви їх… не торкнувшись мечем відплати їхнього зверхника?

— Якщо треба — покараю всіх, хто винен, — сказав король уже не так твердо. — Навіть якщо хтось із них — мій родич. Але ти права: поспішати не можна. Рішення мають бути зваженими й справедливими.

Він важко зітхнув і впав у крісло.

— Залиш мене. Я маю все обдумати.

Лілія схилилася у поклоні й вийшла за двері. Ердан навіть голови не повернув, цілком занурений у свої думки.

Йдучи довгим коридором палацу до покоїв, дівчина раптом зупинилася: від стіни відділилася коротенька тінь і уставилася на Лілію пронизливими очима. Тінь дивилася довго, осудливо, мовчки — доки дівчина не вимовила вголос: