Глава 17

Чийсь важкий погляд ткнувся в її плечі. Лілія повільно обернула голову й побачила чорний край тканини, що миттю зник за дубовими дверима палацу. Не тямлячи себе, дівчина кинулася сходами на крильце, з силою штовхнула двері й побігла слідом, щоб наздогнати стару Гардлу. Та й цього разу годувальниця пересувалася неймовірно швидко, але гнів Лілії кипів так, що в одному з коридорів вона таки встигла схопити чаклунку за кістляву руку.

— Досить! — вигукнула Лілія в її зморщену твар, стискаючи лікоть старої, що впився в долоню гострим клином. — Досить бігати від мене, відьмо. Я знаю, що це зробила ти.

— Скинула товстого жерця з вікна? — відізвалася Гардла. Вона билася в руках Лілії сильним птахом, що, відчуваючи небезпеку, перетворюється на хижака. — Але дві смерті сталися саме під твоїми вікнами.

— Ах ти, гнила прислужниця чорта… — задихнулася від обурення травниця. — Чи не хочеш звалити провину на мене?

— Навіщо звалювати? — проскрипіла на диво балакуча годувальниця короля. — Кожного разу, як убивали жерців, ти була поруч. Від твого дотику на тілах проступали вогняні знаки. Подумай: лише одного разу ти не торкнулася тіла — і жодного знака на ньому не було.

Гнів розходився тілом Лілії гарячими хвилями. Вона стиснула зуби.

— А може, знак не з’явився тому, що жрець загинув не від руки вбивці?

— А хто знає це краще за самого вбивцю? — отруйно прошипіла Гардла, намагаючись вирватися. – Твій подільник-ельф вирушив, аби дізнатися таємниці останнього живого Садівника й цього ж вечора той вистрибнув у вікно.

– Ти підслуховувала! – гнівно викрикнула травниця.

Дівчина подумки твердо відкинула нові підозри. Ральф... ні, не Ральф. Вона не  дозволить цій старій підкинути в душу чергову порцію хмизу з недовіри до близьких...

— Саме ти зробила так, що це стало можливим, — не відступала Лілія, нігтями чіпляючись у старе обличчя. — Своїми темними закляттями на віллі ти впустила в королівство зло.

— Мої молитви не зло, — прохрипіла Гардла, хапаючи повітря. — Це молитви захисту для короля…

— Завдяки яким він ледь не загинув на полюванні, — глухо розсміялася Лілія, ще сильніше стискаючи пальці. — Аби ти змогла знову пролізти до палацу, прикинутися турботливою годувальницею й залишитися тут до смерті. Ти хотіла, щоб він почувався безпорадним без твоєї опіки. Але все, чим ти керуєшся, це не доброта — лише жага жити в палаці, користуватися розкішшю. У твоєму сухому серці немає місця для любові.

— Лише любов там і живе! — рявкнула стара й, зібравши сили, відштовхнула руки дівчини. — Це моє дитя. Нехай я не носила його під серцем, але годувала своїм молоком. Я не спала ночей, поки в нього різалися зуби, поки болів живіт. Я рятувала його від смерті в лихоманці. Я мазала його збиті коліна після падінь, і плакала, дивлячись, як він тренується. Я проводжала його в походи й благала Ангелів подарувати мені ще хоч одну зустріч. І моє серце висихало, коли я бачила, які підступні люди оточують його. 

Вона уривчасто вдихнула й продовжила:

— Мені не потрібна розкіш палацу — на віллі я мала все, що хотіла. Я прагнула лише одного: захистити своє вразливе, наївне дитя від тьми, що обступає його.

— Яке ж він дитя… — оторопіла Лілія. — Король — дорослий чоловік, який пів життя провів у битвах і однією рукою вирішує долі королівств.

— Для мене він — дитя, — з глухим болем промовила Гардла. — Дитя, якому я більше не можу допомогти. Яке не бачить, де добро, а де зло. Так, я зробила найстрашнішу помилку: моя печаль була такою безпросвітною, а молитви — такими гучними, що небеса розверзлися. Закляття потроїло силу, і любов породила зло. Я повернулася до палацу, але моя душа болить, коли я бачу темні постаті під вікнами. Коли на брамі палацу виступає печатка темряви.

— То ті постаті в лісі та біля стін… це посланці темряви? — відсахнулася Лілія.

— Я не знаю, — опустила очі Гардла. — Але вони будять у моїй душі давні страхи. Ці темні істоти, схожі на живих людей, з’явилися після останнього ритуалу. Поки що лише спостерігають, та хто знає, що мають на меті. — Її погляд затремтів, очі зволожилися. — Дозволь мені самій усе розповісти володарю й покаятися. Я прийму будь-яку кару. Але хочу, щоб він знав: зроблене мною — не зі злості, а з любові.

Дівчина довго й уважно вдивлялася в очі старої. Здавалось, міряла їх вагою провини. Лише через кілька хвилин прошепотіла:

— Почекай зі своїми зізнаннями, стара. Клянусь, я не прохоплюся жодним словом перед правителем. Але знай: мовчатиму не заради твого спокою. Я не хочу завдавати болю королю. А ти… ти живи й кайся до самої смерті. Бо часом найтяжча кара — щоденне відчуття провини.

Вона скупо розвернулася й рушила до бібліотеки. Треба було розшифрувати знак, що проступив на грудях наставника Вехана. Слід діяти швидко: всі Старші Садівники загинули, й ніхто не знає, чи вбивця продовжить свій моторошний рядок.

При згадці про сьомого жерця в очах Лілії виступили гарячі сльози. У шалених подіях усі наче забули просту істину: Садівники — теж люди. Люди, які тремтять, бояться, чекають. Що відчував останній із них, коли розумів: вбивця неминуче прийде тепер за ним? Які бурі розривали його душу? Яка сила зрештою штовхнула на той страшний крок?

У бібліотеці було прохолодно й тихо. Лілія підійшла до знайомого стелажа — там мала стояти стародавня книга. Мала. Ряд книжок був щільним, але потрібної не було. Дівчина витягувала одну за одною, але книга зі знаками не відзивалася.