Глава 16

Тужливе, занепокоєне відчуття — відчуття нищівної втрати — вчепилося кігтями в душу Лілії, коли вона поверталася до покоїв. Травниця інтуїтивно розуміла: нею щось втрачається невідворотно. Щось важливе, щось відчаянно незамінне. Й губить це вона з власної вини — через безпечність, через недозволенну неуважність. Адже є речі, що скеровують життя, і події, які ведуть його, немов провідник серед густого лісу. Коли ж вони тихо вислизають у повсякденних клопотах — саме існування стає порожнім, безладним, наче човен без керма.

Тепер Лілія панічно вишукувала в пам’яті ті коштовні перлинки, які можна було б нанизати в тонке намисто — таке, що або прикрасило б шию, або ж, навпаки, вчепилося б у горло і впорснуло отруту просто в серце, мов голодна змія.

Що це таке?

Туга за Каелом, який віддаляється наполегливо й безупинно, змінюючи знайомі риси на холодні й чужі?

Неможливість виловити зі сплутаних спогадів бодай якісь фрагменти й викласти їх цеглинка за цеглинкою у шлях до потрібних відповідей?

Чи, може, — ті глухі провали в пам’яті, що з’являються щоразу, коли вона опиняється серед тіней?..

Ральф сидів, підібравши ноги, на широкому підвіконні й розглядав тонкий, майже прозорий шар осіннього снігу, що вкривав спустілий двір. Лілія раптом збагнула: цей безпорадний, життєнездатний покров, який щоранку руйнує навіть холодне сонце, дуже схожий на її власні спогади. Так само не тримається купи, так само розсипається, забиваючись у темні кути, й так само малодушно тане при найменшому проблиску світла. Але якщо на подвір’ї є затишні щілини, куди не сягає сонце, то, можливо, і в ній щось ще вціліє?

— Король так заполонив твоє серце, що вже й очі затулив, — невесело всміхнувся Ральф. Дивно… у його голосі не було звичного захоплення й піднесення, які завжди звучали, коли заходила мова про володаря. Цього разу ельф дивився суворо, вимогливо — та в словах бриніло щире занепокоєння. Невже Лілія й тут щось упускає? — Ти стала забувати про час.

— Я не тільки забуваю про час, — зітхнула вона, скидаючи плащ. — Я гублю цілі пласти пам’яті.

— Воно й недивно, — фиркнув ельф. — У такій компанії.

— Тільки не кажи, що вважаєш ніби наш володар убиває жерців, — різко випалила Лілія.

Ральф на мить примовк.

— Ні, — відповів нарешті. — Не виключаю цього… але й не схиляюся до такої думки. Та точно знаю: біля короля є ціла зграя людей, від яких варто триматися подалі.

— Ти зараз про Тофа? — нахмурилася Лілія.

— Я зараз про бісову годувальницю, — вскипів ельф. — Ну і про Тофа, звісно, теж, хай йому сидиться криво, — промовив він тихіше.

— Чому ти тепер так ставишся до Гардли? — не стримавщись, всхлипнула Лілія. — Це ж беззахисна, спустошена старенька, єдина мета життя якої — бачити володаря, бути з ним поруч, мов тиха безсловесна тінь.

— Так! — знову розізлився Ральф і різко зіскочив з підвіконня, заходивши метатися по кімнаті. — І ця мета була настільки сильною, що стара проводила всі ночі й дні на віллі за нашіптуванням заклять… Це, між іншим, підтвердили всі коти. А котам з вілли немає сенсу брехати. Не така вона вже й беззахисна та мовчазна. І, тим паче, — не така слабка. Ми вже бачили незбагненну силу Верховного Жерця — теж висохлого старця. Тільки в годувальниці сила не в руках, а в голові й у роті.

— Я впевнена, що жерців убивають за провину! — Лілія підбігла ближче, схопила Ральфа за лікоть. — Згадай-но, Ральфе, згадай перший вірш. «Чорне коріння» — це темна сторона магії, та, що походить від землі, тобто від живого джерела. «Магія залишає Силу» — означає, що справжня енергія відходить, якщо корені — зв’язок із природою, життям, предками — зруйновані чи осквернені. «Потік магії у тілі зупиняється» — це духовна деградація Садівника, вирок, який йому виносить той, хто карає. «Коріння душі висихає» — втрачений зв’язок зі своєю суттю, із землею, через що магічний захист слабне і дозволяє покаранню здійснитися, бо винний «стає беззахисним перед лицем розплати».

Лілія говорила все швидше, гарячковіше, ніби боялася загубити думку.

— Згадай, що казали всі про Годеона: він був гордий, пихатий, з презирством ставився до нижчих за себе. «Дерево на пагорбі стоїть гордо, та вже не п’є живильний сік» — образ сили без живлення. Зовнішня міць, а всередині — порожнеча. Іншими словами: Садівник, який шукає лише влади, відриваючись від свого кореня — землі, людяності, природи, — прирікає себе на духовне висихання. І недостойний надалі торкатися до високої справи.

— «Сила шукає Сили, забуваючи, звідки сама постала», — тихо пригадав останній рядок Ральф.

— Саме так! — палко підтвердила Лілія. — Якщо людина зраджує своїм кореням, забуває, ким була й звідки постала, вона втрачає життєву силу — стає “деревом без соків”. «Відчуження» — це внутрішній стан Годеона: сила (розум, знання, амбіції) шукає ще більшої сили, але втрачає сенс, бо не пам’ятає про джерело.

— Тоді… — замислився Ральф. — Олехуса вбивця звинувачував у непокорі? «Насичене темрявою непокори стебло товсте, але крихке».

— Розумієш тепер? — зраділа травниця. — «Стебло гнучке, як думки мудреця» — жива, мисляча сила. Воно вміє схилятися перед бурею, виживати завдяки гнучкості, але не ламається й не шукає життя деінде, бо «до самої землі стелеться й здіймається, коли буря відступає». Смирення тут — не слабкість, а єдиний спосіб зберегти себе. «Стебло, насичене темрявою непокори» — гординя, жорсткість, відмова схилятися перед вищими силами та жерцівськими законами. «Товсте, але крихке стебло» — удавана могутність без глибини. «Сіре листя під ступнями мандрівника» — марність, колишнє життя, перетворене на підстилку. «Рок — зсушена голова, що кидає темну отруту під власні ноги» — саморуйнування, зло, що повертається до того, хто його породив. Олехуса звинувачували в зраді. Він схилявся до мирської влади, тягнувся до палацу. Для вбивці це — відхилення від традицій.