Глава 15

Синюватий ранок розходився подвір’ям палацу, коли Лілія з Ерданом вийшли у двір. Та кобальтовий відтінок неба спалахував від безлічі смолоскипів, що хиталися в загуслому, студеному повітрі. В цьому світлі небо здавалось кривавим, а дерева відкидали зловісні тіні. Сніг, що падав згори, не встигав торкнутися землі — танув від жару факелів і гарячих молитов.

Жерці стояли півколом, із обличчями, перетвореними на камінь, а посеред двору — висока постать у темній рясі. Верховний Жрець.

Двір палацу вже не міг вмістити всіх, хто прагнув почути його проповідь. Люди товпилися перед дерев’яним помостом, ризикуючи задавити одне одного, і тільки жерцівська стіна залишалася непорушною. Ніби невидима межа життя і смерті відділяла Касту від натовпу, й жоден зі стражденних не міг переступити її. Дехто виліз на слизькі від інею дерева або повис на огорожі палацу. Обличчя глядачів були перекошені страхом і фанатичною вірою, а очі палали тим самим лихим вогнем, що вже давно оселився в погляді Каела.

Побачивши ці збурені, спотворені гримаси, Ердан грізно вилаявся. Від його напруженої постаті йшли хвилі гніву, і Лілія відчула, як її плечі стискає холод. Вона повернула до нього бліде лице й прошепотіла:

— Ви теж маєте звернутися до народу, Ваша Величносте. Люди повинні знати, що єдиний, кому вони можуть довірити свій біль, — це їхній мудрий і турботливий Батько.

Ердан рвучко смикнувся, готовий відповісти різко, але, побачивши її благаючий погляд, стримався. Замість тиради коротко кивнув, і Лілія з полегшенням вдихнула морозне повітря.

Натовп завмер, коли Верховний відкрив темний рот. Його голос лунав гучніше, ніж будь-коли, а постать, незважаючи на хворобливу худорлявість, здавалася могутньою.

— Брати й сестри! — прогримів він, і голос рознісся над подвір’ям. — Ми всі бачимо, що у години лиха мирська влада безсила перед кривавою хмарою, що нависла над нашим краєм. Стіни палацу більше не стримують зло, яке простягає лапи до світлого королівства! Ми забули, що Сад живий лише тоді, коли коріння чисте! — вигукнув Верховний, і його голос захлинувся від люті. — Якщо коріння прогнило, дерево несе смерть усім своїм гілкам! Ми мусимо очистити землю — вирвати гниль з нутра, навіть якщо доведеться спалити весь Сад, аби він знову розквітнув!

— А щоб тебе, — видихнув Ердан, і на його обличчі затверділи щелепи.

— Тільки чиста, всепоглинаюча віра, щира молитва здатні захистити душі й тіла, — продовжував Верховний. — Лише стародавня Каста укриє серця від розпачу, поверне нас на шлях предків. Лише відвернувшись від гріховної влади й ставши лицем до вікових традицій, ми зможемо врятувати свою землю та рід.

— Мені здається, Верховному вигідні ці смерті… — прошепотіла Лілія, і одразу злякалася власних слів.

Та було пізно — король почув. Відкинувши поли парчевої накидки, Ердан загрозливо, майже стрибком, спустився з крильця.

— Ваша Величносте! — скрикнула Лілія, але він не озирнувся.

Король Ердан розсікав натовп, і той, відчувши лють, що виходила від постаті монарха, з жахом розступався. Володар одним рухом опинився на постаменті й хижо наблизився до Верховного.

— Єдиний гріх цієї влади, — промовив він, і його могутній голос перекрив водночас і шум натовпу, і запальну проповідь жерця, — у тому, що вона дозволила «віковим» щурам піднести гнилі голови й далі патякати про безглузді традиції. Цьому настав кінець! — вигукнув він так, що у всіх позакладало вуха. — Волею, наданою мені кров’ю Чистого Марка та Небесами, я цієї хвилі розформовую непотрібну Касту й веду королівство до нового майбутнього — сильного, переможного, сучасного!

— Жодна мирська влада... — прохрипів зблідлий старець, але Ердан уже спрямував на нього руйнівний погляд.

Повітря закипіло, а від землі потяглися натягнуті, видимі всім присутнім струни. Навколо короля задрижали тисячі колючих іскор. Вони посипалися на темну постать Верховного Жерця, вгризаючись вогняними кликами у поли його сутани, здіймаючись хвилями до голови.

Люте полум’я охопило тіло Головного Садівника. Він вигнувся у страшних муках, наповнюючи повітря нелюдським криком. Натовп завмер, відсахнувся. Король застиг. За мить замість загрозливої постаті жерця залишилася лише обвуглена костяшка, а коли вогонь остаточно спалахнув і згас, у його відблисках промайнула прозора тінь, що, мов темне відлуння,  відділилася від тіла й ковзнула в сніг, прямуючи до підземних ходів.

Шокований натовп впав на коліна перед володарем. Та в тому русі не було вдячності чи любові — лише жах. Люди клали обличчя до землі, аби не бачити гніву в очах правителя, й на животах відповзали далі. На ногах залишилися лише троє: король, що важко дихав, Лілія  — скам’яніла від жаху, й Каел, чиє сіре обличчя, виснажене й сухе, дивно не виказувало здивування.

У Лілії закрутилася голова, ноги підгиналися. Ердан розвернув до неї дивовижно красиве, немов витесане з твердого дерева обличчя, і цього лиця важким крилом торкнувся… розпач. Лілія ще ніколи не бачила володаря настільки розгубленим і вразливим. Лише мить — й невластивий вираз розтанув, поступившись звичному: владному, непохитному. Та й цієї миті вистачило, аби дівчина, відкинувши темні підозри, зазирнула у вічі, що щойно гнівним вогнем спалили живу людину, й несміливо рушила до нього.

— Ви втомилися, Володарю, — прошепотіла вона, влізши на поміст і низько вклонившись. — Вам треба відпочити. Скоро настане новий день.