Глава 14

На кілька днів палац занурився у тишу — тривожну, гнітючу, безсилу. Вона блукала вздовж порожніх коридорів сірими тінями, перегортала сторінки в безлюдній бібліотеці й шелестіла замерзлим листям у дворі. Мешканці величної фортеці трусливо ховалися по покоях, боячись стати наступною жертвою ненаситного вбивці. Так, усі знали, що поки гинуть лише Старші Садівники, але й розуміли: тих залишилося лише двоє. А що, коли душогуб не зупиниться, завершивши свій моторошний перелік, і продовжить темне діло? Адже в палаці ще були Молодші Садівники, придворні, слуги… й сам король. І кожен з них не міг почуватися у безпеці.

Дикий страх посилювався відчуттям самотності та безпорадності. Люди, відкинувши всі щоденні справи, залишалися сам на сам зі своїми думками — темними, важкими, роз’їдливими. Єдиною сумнівною розрадою стали часті візити жандармерії, що проводила безкінечні допити. Тепер усі молили Ангелів Квітів, аби ці набридливі іщейки, яких у мирний час недолюблювали, бодай цього разу виявилися корисними. Та попри всі старання, жандарми так і не просунулися в розслідуванні.

Ймовірно, тому третьої ночі, коли нелюдський крик розітнув тишу, ніхто вже не здивувався. Дехто навіть відчув дивне полегшення — адже найстрашніше, чого всі чекали, нарешті сталося. А, може, кілька тремтячих уст беззвучно подякувало небесам, що цього разу смерть оминула їхні двері.

Хтось притулився до холодних шибок, хтось обережно визирнув у темні коридори, а найвідчайдушніші, знехтувавши наказом володаря, кинулися до тронної зали, звідки кілька хвилин тому почувся крик.

Серед них були й Лілія з Ральфом. Вони поспішали довгими коридорами й заплутаними сходами, аж поки не опинилися у розкішній залі. Розмальовані квітами стіни та дзеркальна підлога виглядали зараз особливо зловіще — не тільки через густі сутінки, що наповнювали простору кімнату, а й через Старшого Садівника, що, розкинувши руки, лежав у самому центрі — просто під золотавим троном, прикрашеним відрубаними головами звірів.

Його тіло, закуте в синю туніку, було запрокинуте на спину, долоні — розвернуті до розмальованої узорами стелі, а на обличчі застиг останній крик. Навколо — розсипані золоті монети, що вкривали жерця й холодно виблискували на підлозі. На грудях палав срібний знак — міцний бутон, що силиться розквітнути, та не може.

Від бутону розходилася легка димка, яка виблискувала у світлі тремтливих свічок і згодом перетворилася на тонкі літери:

Хто те, що належить Саду,
Тримає під тринадцятьма замками,
Ховає у роті й не віддає, —
Той, ніби перезрілий бутон,
Що, не розквітнувши, зів’яне.

— Здається, вбивці стало шкода нашого часу на відвідування бібліотеки, — прошепотів Ральф Лілії на вухо. — Цього разу він вирішив залишити розшифровку знаку просто тут — над тілом убитого. І навіть перекласти стародавній текст на сучасну мову. А ще — скоротити, бо він стисліший за інші.

— Або боїться, що ми потлумачимо неправильно, — тихо відповіла дівчина. — Йому важливий не знак, а його суть.

— Думаєш, він поспішає? — замислився Ральф.

— Думаю, він знає, що ми працюємо з книгою, тому загадковість символів для нього вже немає сенсу. Згубник хоче, щоб ми знали…

— Що саме? — перепитав ельф.

— Можливо, коли ми дізнаємося про вбитого, перше, що почуємо — він був жадібним. Міг обкрадати жерцівську казну, будувати собі палаци поза Садом… але тепер це не має значення.

Лілія щільніше загорнулася в накидку — чи то від холоду, що блукав великою залою, чи від потворної, штучної картини смерті посеред розкошів. А може, серце її стислося від погляду на Верховного Жерця та Каела. Вони вже були тут — однаково бліді, виснажені, схожі на висушені оболонки без життя.

«Чому вони тепер завжди поруч?» — майнула думка. — «Що поєднує Верховного Жерця і непомітного Молодшого Садівника? І чому вони так схожі… з тим самим сатанинським вогнем у очах, знекровленими губами й запалими щоками?»

Лілія зробила крок уперед — і одразу на її шляху виріс похмурий Каел. Він був мов стіна — сірий, крижаний, а в очах палало те саме недобре, фанатичне полум’я.

— Не підходь, — прохрипів він. — Повертайся до покоїв.

Ця зміна Каела — його дивна холодність, його стороння присутність — усе, що дівчина не могла пояснити, але відчувала пекучим серцем, — раптом вибухнуло всередині хвилею злості. Вона накинулася на друга з кулаками, б’ючи його в груди, ніби намагаючись достукатися до серця, розтрощити льодову шкаралупу.

— Що значить — не підходь?! — кричала вона, і сльози безвиході текли по обличчю брудними потьоками. — Скільки чужі люди казатимуть мені повертатися до покоїв? Наш король доручив мені розібратися зі смертями жерців! Наш володар! І тільки він може мені щось забороняти!

Каел анітрохи не змінився. Він лише ледь здригнувся після першого удару й знову застиг, мов неприступна глиба льоду. Його очі звузилися, голос став ще хрипкішим:

— Та хто ти така, щоб говорити так із Садівником? Це твій король, не мій. Влада короля — лише на клаптику землі, а влада Касти простягається за межі зірок. Скоро на світі не залишиться порожньої королівської влади, що веде людство до загибелі душі, — залишиться лише чиста, всепоглинаюча віра.

Лілія сторопіла. Вона дивилася на змертвіле обличчя друга й не вірила власним вухам. Дівчина поспіхом облизала сухі губи.