Глава 13

Ранок виявився ще тривожнішим. Лілія відчула це до того, як прокинулася — повітря було густе, насичене жагою до помсти й крові. А коли вона нарешті розплющила очі, просто перед собою побачила… короля.

Ердан нервово крокував по кімнаті в довгій домашній накидці. Він щось бурмотів собі під ніс — різко, сердито, зриваючись на лайку. Король навіть не одразу помітив, що Лілія прокинулася, продовжуючи розтинати простір спальні швидкими кроками.

Дівчина нервово підтягнула ковдру до підборіддя й невпевнено сіла на ліжку.

— Ваша Величносте… — пробелькотіла тихо.

Король різко обернувся. Його розсіяний погляд кілька секунд блукав кімнатою, наче він намагався пригадати, хто вона й чому тут. Побачивши Лілію, Ердан, здається, щиро здивувався. Погляд знову пройшовся по візерунчатим стінам, і монарх, певно, вирішив, що коли гнів уже привів його сюди, то не завадить виплеснути його на власницю кімнати.

— У моєму палаці! — прогримів він. — Перед моїми очима!

Його рик був таким розпачливим, що Лілія хотіла підвестися, але відсутність сукні змусила її залишитися на місці.

— Я переверну палац догори дриґом, каменя на камені не залишу… Розтерзаю всіх жерців!

— Їх уже терзає вбивця, — сумно нагадала дівчина.

Король удруге глянув на неї і, помітивши, що вона в нічній сорочці, невдоволено скривився. Та вже за мить відволікся.

— У чомусь я його розумію, — буркнув він, продовжуючи ходити. — Прокляті нероби. Сплять, їдять, шепочуть дурні молитви — ото вся їхня праця. Один задирає носа так, що під ногами нічого не бачить. Інший оселився в таверні. Третій уже функцій не виконує, а все ще числиться серед жерців.

— А другий? — прошепотіла Лілія.

— Звідки мені знати? — відмахнувся Ердан. — Це моє королівське діло — знати всіх ледарів у королівстві? — Його важкий погляд знову впав на дівчину. — Ви, до речі, збираєтеся якось причепуритися в присутності монарха?

— Я б із радістю, — почервоніла Лілія, — але саме присутність монарха мені й заважає.

— Добре, — несподівано погодився Ердан. — Мені це… не заважає.

Щось у власних словах його збентежило. Він на мить замовк, струснув головою, ніби намагаючись відігнати непрохану думку.

— Чому ти питаєш про другу жертву? — раптом насторожився він, а на обличчі знову з’явилася звична зосередженість.

— Я… не знаю, — збентежилася Лілія.

У голові в неї спалахнули уривки снів, обривки думок… Тінь годувальниці, ті постаті, що малювали її скрючені пальці. І — шпалери палацу, які темніли за спинами Олехуса й Тофа. Так, радник короля мешкав тут… Але щось не давало спокою.

— Але ж він приходив сюди? — спитала Лілія.

— Куди? — здивувався Ердан.

— До палацу. До вас.

— Коли? — насупився король.

— Нещодавно.

— Нещодавно я був на полюванні, а потім хворів, — фиркнув він, пригадуючи неприємні події.

— А до того?

— До того був у поході, — роздратувався монарх. — Що за безглузді питання? А може… ти підозрюєш мене? — він звузив очі, й в голосі з’явилася крижана нота. — Зізнаюся, я придушив би кожного з них власноруч… але не в стінах свого палацу.

Лілія, вже не тямлячи себе, зіскочила з ліжка. Ердан мимоволі відхилився, ковзнувши поглядом по її сорочці, але дівчина не зважала.

— Хто міг зустріти Старшого Садівника у палаці за відсутності короля? — випалила вона.

— Відомо хто, — напружено відповів Ердан. — Королівський радник.

— А якщо жрець хотів доповісти про проблеми Саду або негаразди в Касті, то радник, який… не надто шанує жерців, — дівчина підбирала слова, — заслухав би його?

— Звісно, заслухав би, — зло розвів руками Ердан. — На те він і радник.

— І доповів би королю? — тихо запитала Лілія.

Король застиг, втупившись у стіну.

— Доповів би, — сказав нарешті, але голос його звучав непевно. — Це його, собачого хвоста, обов’язок.

Він важко видихнув і рушив до дверей.

— А якщо жрець, відомий своїм бажанням змінити порядок у Касті, — прошепотіла Лілія йому вслід, — здійснив щось жахливе й хотів зізнатися?..

Король не озирнувся. Лише важко відчинив двері й мовчки вийшов із її покоїв.

А з великої шафи тим часом вивалився… ельф.

Ральф довго вовтузився, намагаючись позбутися мереживного нижнього плаття, що тяглося за ним по підлозі, але зрештою махнув рукою й плюхнувся на ліжко. Його обличчя осяяла хитра усмішка — трохи недоречна за таких сумних обставин. Та, здається, він це зрозумів, бо швидко натягнув на мордаху стурбований вираз.

— Здається, ми визначилися з підозрюваним? — поцікавився ельф.

— Я хочу бути обережною у висновках, — похитала головою Лілія, сідаючи поруч. — Не можу звинувачувати людину, не переконавшись до кінця. Учора, після вбивства старшого жерця, я пішла за годувальницею короля до бібліотеки. Там вона явила мені… моторошні тіні минулого.