Глава 12

Покинувши короля, Лілія попрямувала до своїх тимчасових покоїв, де застала мирно сплячого ельфа. Ральф солодко причмокував уві сні, підклавши під пухлу конопату щоку руку. Побачивши друга, дівчина підбігла й міцно обійняла його:

— Ральфе! — вигукнула радісно.

Ельф підскочив на ліжку, схопився за «велике гаряче ельфійське серце» й кілька секунд важко дихав. Потім потер смарагдові очі долонями.

— Лілія?.. — протягнув він, розгублено кліпаючи. — Святі проліски, як ти мене, хай тобі квіти килимом стеляться, налякала! Чула прислів’я: за кожного замордованого ельфа небо втрачає одного з Ангелів? — Він невдоволено порухав носом. — Останнім часом у тебе, здається, з’явилася підла звичка — не давати мені спати.

— А в тебе — зникати невідомо куди, — всміхнулася Лілія й ще раз обійняла свого улюбленого буркотуна. — Ми не бачилися цілу вічність! Ти займався розслідуванням убивств жерців? Розкажи все, що дізнався.

Ральф зітхнув.

— На жаль, справа й справді заплутана. Навіть ельфу з винятковими ельфійськими здібностями нелегко в ній розібратися. Кожен із загиблих був убитий по-своєму: перший — розтерзаний, другий — задушений, третій — отруєний, а четвертий… — він урвався й мовчки глянув на подругу.

— Так, я вже знаю, — сумно сказала Лілія. — Сад втратив найтурботливішого зі своїх отців. Наставник Вехан загинув на улюбленому місці — біля пруду. Потонув…

— Це правда, — ельф теж змахнув сльозу. — Тож усі смерті різні, як і місця загибелі. Двоє перших — у келіях, четвертий — біля пруду. А от третій… — Ральф задумався.

— Місце загибелі секретаря Головного Жерця мені відоме, — почервоніла Лілія. — Тож або вбивці байдуже, де діяти, або після перших двох випадків він змінив тактику.

— Або… — пробурмотів ельф, раптом підскочивши, мов підбитий блискавкою. — А хай мені за триста років виросте борода, як у лисого гнома! Дійсно! Усі жерці загинули на улюблених місцях! Святі бабці ангелів, який же я розумний! — Він замислився. — Цікаво, для вбивці це теж щось означало?

— Важко сказати, — знизала плечима Лілія. — Ми майже нічого не знаємо про жертв. Окрім наставника Вехана, звісно. Навіть Каел не зміг допомогти. Правда, я лише встигла спитати, якою людиною був Годеон, але Каел зізнався, що має про нього доволі розмите враження: Старший зневажав Молодших і майже з ними не спілкувався.

— Пам’ятаю цього волохатого стовпа, — фиркнув Ральф. — Якось я прогулювався Садом, а він мчав до трапезної. Так летів, хай йому тепер там, — Ральф підняв палець до неба, — мавки подушки набивають, — наче оскаженілий! Спіткнувся об мене, зніс із ніг, а тоді, замість вибачитися, почав волати, що я — брудний ельф і мені не місце на землі. Ти уявляєш це нахабство? Називати ельфів — найдревнішу спільноту — бридкими непотребами!

Лілія м’яко доторкнулася до його плеча:

— Не кожен бачить далі, ніж сягає власне око. А другий убитий — Олехус… Я бачила його кілька разів, але ніколи не розмовляла. Яким він був?

— Про нього не чув нічого поганого, — відповів Ральф. — Кажуть, він був досвідченим і мудрим, навіть міг стати наступником Верховного, коли той вирушить омивати ноги Ангелам у Купальні.

— Ти теж так думаєш? — насторожилася дівчина. — Якби Великий Доглядач — нехай Ангели Квітів продовжать його дні — відійшов до світлої частини світу…

— Думаю, в Олехуса були всі шанси, — кивнув Ральф. — Він мислив прогресивно, хотів реформувати жерцівську систему, позбутися застарілих приписів, поєднати традиції з вимогами часу. Ердан точно підтримав би таку кандидатуру — а це додало б чимало плюсів у списках Старших жерців під час таємного голосування в Білому будиночку. Багато ж хто вважає, що давно пора примирити королівську й жерцівську влади… Кажуть, напередодні смерті його відвідував сам Верховний, — обережно мовив Ральф. — Залишався довго. Хтось чув, як вони сперечалися.

— Про що?

— Про сповідь… і про страх. Олехус просив прощення, а Верховний, здається, твердив, що прощення потребує жертви.

— Всі четверо такі різні, — прошепотіла Лілія. — Інколи я боюся, що ми ніколи не дійдемо до…

Її слова обірвав пронизливий крик. Кілька десятків ніг пронеслися коридором за дверима. Лілія з Ральфом переглянулися й кинулися в коридор.

— Вбили Старшого Садівника! — гукнув хтось із двору. — Навіть у стінах палацу тепер немає безпеки!

Дівчина й ельф поспішили за іншими. Поки друзі бігли червоними доріжками, коридори палацу здавалися ще суворішими, ніж будь-коли. На шовкових шпалерах звивалися тривожні тіні — вони тремтіли, пускали по стінах видовжені плями рук, що ніби намагалися прорвати щільну тканину. Проносячись напівосвітленими переходами, Лілія благала Ангелів Квітів, аби стіни палацу цієї ночі витримали всі удари, які готує доля королівству.

Вони випурхнули до невеликого внутрішнього дворика, де в місячному сяйві ворушилися химерні фігури. Майстерно підстрижені дерева коливалися на вітрі, наче мовчазні велетні, що перегукувалися свистом повітря, схиляючись одне до одного, а тоді — низько, до самої землі. Місяць завис над моторошним місцем — неприродно яскравий, майже білий, — і все навколо заливалося холодними срібними відблисками.

У дворику вже стояв натовп переляканих людей. Один зі Старших жерців лежав на вологій землі, витріщивши до блідого місяця скляні, затягнуті мутною пеленою очі. Його рот застиг у беззвучному крику, губи були покусані до крові, а обличчя спотворювала тепер знайома Лілії гримаса жаху й усвідомлення неминучості. Риси задубіли, ставши гострими, лихими — так, що важко було повірити, ніби колись вони належали живій людині.