Глава 11

Дорогу до палацу вони долали мовчки. Кожен був занурений у власні думки.

Король Ердан, хоч і відчув полегшення, знайшовши відповідь на питання про чистоту своєї крові, тепер був обтяжений новими роздумами. Бо раптом виявилося, що той клятий черв сумнівів, який роками точив його душу — якщо й не від самого народження, то принаймні стільки, скільки він себе пам’ятав, — ніс із собою не лише муку, а й користь.

Адже раніше він допомагав будувати чітко скріплений ланцюг: від причин до наслідків, від тіней — до світла, від страху — до належного розуміння.

Та тепер, коли з’ясувалося, що гнів Ангелів — не розплата підданих за нечистокровного правителя, доводилося терміново шукати інше пояснення. Що ж тоді розгнівало небесних покровителів настільки, що вони відвернулися від королівства? Ердан не мав відповіді — і саме це гнітило його найбільше.

Лілія ж була приголомшена побаченим. Стан її улюбленого пристановища та його тяжко хворих мешканців глибоко ранив дівчину. Вона й досі не могла отямитися від того, що побачила: чорні, мов павучі лапи, гілки там, де колись шуміло листя; пуста, змертвіла земля — замість живої, різнобарвної квітучості.

І тиша. Глуха, важка тиша — на місці, де ще вчора співали птахи, а звивистими алеями прогулювалися жерці у своїх розкішних шатах.

Тепер більшість із них переховувалася у стінах палацу, а небагато Молодших, які залишилися в Саду, боялися навіть визирнути з келій. Саме тому, вочевидь, і стала можливою жахлива загибель наставника Вехана: поблизу просто нікого не було, й убивця навіть не клопотався про належну схованку. А потім тіло старого довго лежало покинутим — немов навіть небуття відвернулося від нього.

Несправедлива смерть для людини, що все життя віддала служінню іншим… якщо смерть, звісно, колись буває справедливою.

І все ж у цій темряві спалахнула іскра: між володарем і його супутницею зародився дивний, але міцний зв’язок. Король був вдячний Лілії за те, що вона зняла з його серця тягар невизначеності, а дівчина — бачила в ньому надію на порятунок Саду і всієї землі.
Їм не треба було про це говорити. Надія й віра тягнулися одна до одної невидимими руками, огортаючи обох тихим, теплим сяйвом, — таким, якого так бракувало виснаженому світу.

Але коли вони наближалися до палацу, ця чарівність поступово розвіювалася в гнітючому повітрі, що дрижчало, тремтіло від напруги. Палац кипів — до нього зі всіх боків стікалися похмурі люди. Сірі, зігнуті, ніби на їхніх плечах сиділи важкі яструби біди.

На площі перед входом натовп стояв так щільно, що й дихнути було важко. Усі погляди були спрямовані на одну людину, яка своїм тріскучим голосом шкрябала нутрощі присутніх до кровоточивих виразок.

— Мешканці королівства! — виголосив жрець. І одяг його був безпросвітно темним, а обличчя — блідим, немов душа вже покинула тіло. — Смерть стоїть на нашому порозі. Її порожні очі без зіниць не оминуть нікого. Покайтеся, нещасні. Схиліть перед нею голови. Моліться, грішні, аби залишився хоча б клаптик землі, куди не дійде вона своєю тяжкою ходою.

Натовп загув, прислухаючись до жерця.

— Облиште всі свої безглузді справи — вони не врятують вас від розплати. Тільки піст і молитва всіх без винятку можуть полегшити долю королівства. Знайте: темна сила намагатиметься відвернути вашу увагу від єдиного важливого. Вона спокушатиме буденними дрібницями, химерними обов’язками, відчуттям провини. Відволікатиме підступно — хворобами рідних, голодом, страхом втратити роботу. Не дайте темряві схилити вас з праведного шляху.

— Не вірю власним вухам, — гримнув король і рушив уперед, та Лілія спинила його твердою рукою.

— Це марно, — прошепотіла. — Вони вас не почують. Дайте час.

Вона ясно бачила те, що за мить зрозумів і сам володар: безнадія  застигла у людських очах. Туман відчаю, розпачу, невіри застилав їх. Дівчина вже зустрічала цю порожнечу — у зіницях Каела, де пустотливий вогник перетворився за ніч на згубний, мертвий лід. Тепер друг дитинства стояв по праву руку Головного Садівника, й погляд його був такий самий… роздертий. Розтерзаний гнітючими думками, відчуттям безвиході, що лягло чорнильною печаткою на юне чоло, перетворивши хлопця в одну мить на змарнілого старця. Може, тому одяг Каела був такий же глухий і темний, як у наставника, а сам він виглядав безкровною тінню Верховного Жерця.

— Я і мій помічник Каел, — вигукнув жрець, — робимо все, що в наших силах. Ми заслухаємо кожного, хто до нас прийде, і спрямуємо заблудлі душі на вірний шлях. Кожен може звернутися до нас у будь-який час доби — ми не зімкнемо очей, поки не вислухаємо всіх, хто благає про допомогу. Ми не піднімемося з колін, доки Ангели не звернуть погляду на наші молитви. А ще… ми будемо тверді та послідовні: якщо треба очистити коріння, наша рука не затремтить.

Ніби на підтвердження своїх слів, Головний Садівник із Каелом упали на коліна й почали гаряче молитися. Багато присутніх на площі наслідували їхній приклад. Сірі сутінки згусли над Площею Трьох Стовпів, і кілька Садівників, що стояли поруч, запалили факели. Криваве сяйво залило натовп, надаючи обличчям віруючих мертвенний, нестямний вираз. Вони в один голос монотонно бурмотіли молитви й билися чолами об байдужу бруківку на подвір’ї палацу. Через це на багатьох обличчях справді проступила рідина життя, яка застилала очі й змушувала людей ще дужче підносити голос, немов намагаючись докричатися до небес.