Глава 10

Лілія наблизилася.

— Чи вдалося щось знайти в бібліотеці? — поцікавився Ердан, хоча Лілія була певна: це питання лише привід, бо монарх і так знає всі зроблені ними припущення, адже стіни палацу м’які.

Він дочекався, поки їхні коні зрівняються, і поволі рушив далі.

— Ми з Каелом знайшли стародавні тексти, що розшифровують значення символів, залишених на тілах убитих, — почала травниця обережно.

— І як думаєш, що таким нелюдським способом хотів сказати вбивця? — нахмурився король.

— Ми вважаємо, що всі три знаки — Засохлий корінь, Зламане стебло й Краплі соку — символізують втрату Сили королівського Саду, — відповіла Лілія. Їй не хотілося торкатися болісної теми чистоти крові правителя. — Засохлий корінь показує, що Сила залишає рослини, зламане стебло — що вони гинуть, а краплі соку — це магія, що витікає з них.

— І все ж… чи можуть ці смерті бути пов’язані зі мною? — спитав Ердан, вичікувально дивлячись на супутницю. — Може, це послання мені?

— Думаю, це послання Садівникам, — тихо промовила дівчина. — Або всім мешканцям королівства. Можливо, я змогла б розшифрувати точніше, якби знала, як вони… загинули.

Король поглянув на неї насмішливо. Він і далі не дивився прямо у вічі, проте його погляд ковзав по щоках, змушуючи їх спалахувати гарячим полум’ям.

— Смілива дівчинка хоче знати, як загинули Садівники? — Ердан нахилив голову у хутряній шапці, прикрашеній великим червоним каменем і пером. — На перший погляд ти не здаєшся такою відчайдушною.

— Ніколи не намагалася здаватися сміливішою, ніж є, — зізналася Лілія. — Насправді я зовсім не безстрашна. Навіть лісу боюся.

— Боятися треба людей, — усміхнувся Ердан. — В лісі ж людей немає.

— А чого боїтеся ви? — наважилася поцікавитися вона.

— Я — нічого, — відрізав король. — Ще не народилася людина, здатна мене налякати.

— Зовсім нічого? — наполегливо перепитала Лілія.

Король прикусив губу, замислившись.

— Себе, — нарешті мовив. — Як не смішно, я — єдина людина, що може мене налякати. Та мова не про слабкість чи звичайні примхи, — він опустив голос, — я боюся лише одного: виявитися недостойним свого королівства. Підвести його.

Ердан різко підкинув голову, ніби жалкуючи про сказане.

— Хочеш знати, як саме загинули жерці? — жбурнув коротко. — Першого розтерзали у власній келії — з його тіла проросло коріння. Другого задушив плющ, а на тілі вбивця викарбував знак зламаного стебла. Третій — секретар Верховного Жерця, його найближча людина — помер у ліжку, вкритий пелюстками жовтих троянд, ніби його до смерті зацілували квіти.

— Загинув секретар Головного Садівника? — вражено вигукнула Лілія. — Треба зізнатися, після такої звістки Верховний напрочуд добре тримається. Я чула, що вони дружили з дитинства. І хоча Ляус був пустуном, первосвященик завжди заступався за нього перед Кастою.

— Пустуном? — у кутиках уст Ердана спалахнула посмішка.

— Ну, — Лілія не втрималася й теж усміхнулася. — Подейкують, він був частим відвідувачем будинків розпусти.

— Жерці зовсім розперезалися, — не розсердився Ердан, радше з іронією відповів. — Прикриваються молитвами, а чинять не краще за солдат у чужих краях. — Він звів широкі брови. — Тобто любив розваги й загинув у трояндах… Який злий вищир долі. – Король стиха розсміявся. — Цікаво, Секретар помер у власному ліжку чи на хрустких простирадлах будинку сорому? Треба поцікавитись у Головного Садівника.

Ердан буцімто серйозно замислився й мимохіть зиркнув на дівчину:

— А може, й сам навідаюся до того будинку сорому. Подивлюся, що то за диво-теремок, у якому мужньо гинуть жерці королівства.

Лілія стримано хмикнула, та незнайомий, бридкий змій слизько пройшовся по її серцю, залишивши мокрий слід, якого раніше вона не знала.

Дорога через ліс цього разу не лякала — здавалася легшою й коротшою, ніж колись. Завдяки супроводу короля, його неперевершеній вірі у власні сили й безстрашності, Лілія й сама перестала боятися таємниць, що блукали плутаними стежками. Жодна темна тінь не залишила свого сховку та не вилізла на білий світ. Лілія з Ерданом без перешкод подолали шлях.

Та на виїзді з лісу повітря різко змінилося. Воно стало густішим, холодним і важким, ніби насиченим запахом старої землі, що довго лежала без сонця. Лісові квіти довкола здавалися нерухомими, мов застиглі у камені, а по їхніх стеблах текли тоненькі блискучі струмки — то була не роса, а отрута лісу. При наближенні до Саду сморід ставав настільки задушливим, що навіть король, який до цього відмовлявся надягати на обличчя захисну тканину, здався. Скривившись, він все ж натягнув маску, а іншу подав дівчині.

Невдовзі перед ними постала золотава брама Саду — дерева й кущі довкола стояли чорні й безжиттєві. Кармінове листя лежало на землі, а гілки мерзенними павуками простягалися вгору. Здавалося, рослини просили небо про допомогу, відчайдушно хапаючись за смердюче повітря. Жодна квітка більше не тішила очей вершників, а біля огорожі товпилися перелякані люди з перев’язаними брудними ганчірками обличчями.

— Тепер я бачу, як добре Головний Садівник піклується про Сад, — зло прошепотів король крізь маску.