Глава 9

Навіть найуважніше око не помітило б надтонких, напівпрозорих ниток напруги, що тяглися від кутків Тронної Зали. Їх могла відчути лише чиста душа — як вони розтинають повітря застиглого простору, тремтять від подиху присутніх і сплітаються в кришталеве павутиння просто над короною правителя.

Цього разу зала була освітлена інакше — не яскраво, як під час свят чи прийому заморських послів, а стримано: м’яке світло свічок у скляних дутих келихах відбивалося у стінах. На високих стовпах гойдалися смолоскипи, й від їхнього полум’я марево сріблилося на камені, ніби червоний вогонь, торкнувшись холоду думок, розсипався в крижану імлу.

Король Ердан сидів рівно — без звичної, розслабленої грації великого тигра. Зосереджений, наче перед ним простягався не товстий килим в квітах, а криваве поле битви. На ньому не було важкої накидки — лише темно-бронзова туніка з вишитими відірваними головами драконів, що відкривала рельєфні руки, відмічені білими шрамами.

Лілія стояла збоку, серед інших запрошених, і вперше помітила: навіть коли монарх мовчить, усі навколо ніби прислухаються до його подиху. Від постаті монарха йшла кремезна міць, огортаючи присутніх щільною мантією…

З глибини зали пролунали глухі кроки.

Верховний Жрець ішов повільно, урочисто. Його довга блакитна мантія тяглася по дзеркальній підлозі зали, наче розлита ріка. Капюшон сповз на плечі, відкриваючи зморшкувате, бліде обличчя. Волосся, залежно від спадаючого світла, здавалося то зовсім білим, то срібним — як трава, скута першим інеєм у часи Великого Міжсезоння.

Він дійшов до килима й зупинився перед троном — і в ту мить ніби вогонь та лід завмерли перед тим, як зійтися у двобої: на вилицях короля заграли тверді м’язи, а в очах жерця застиг нерушимий спокій, від якого мороз пробігав шкірою.

— Вітаю свого володаря, — голос первосвященика був глибокий, рівний, позбавлений тепла. — Каста Садівників приносить побажання здоров’я та довгих днів під світлом Чистого Марка.

Ердан ледь нахилив голову. Його погляд, розподілений між усіма присутніми, повільно перелічив голови жерців, що прибули на супровід Головного Доглядача Саду й тепер, опустивши очі, застигли під стіною.

— Каста турбується про моє здоров’я? — промовив він насмішкувато. — Після того, як троє її жерців загинули? Цікаво, чи їхні душі теж шлють мені щирі побажання? — Король трохи повів підборіддям. — Ти все знаєш, старцю. Розкажи мені, темній душі, що більшість життя провела в битвах, а не серед книжок бібліотеки королівського Саду… Розкажи, де вони тепер — у Купальні Ангелів чи на карачках чистять копита коням чортів?

— Душі служать там, де їм вкаже Провидіння, — незворушно відповів Жрець. — Ми не повинні ставити під сумнів задум Неба.

— А я не питаю про небо, — різко обірвав Ердан. — Я питаю про землю. Про магію, що зникає з Садів. Про прокляття, яке впало на мої володіння. — Він ударив важкою долонею по підлокітнику. — Де були ваші жерці, коли коріння гнило під ногами людей?

Погляд монарха все ще блукав по сивому волоссю старця, але вже підкрадався до його вицвілих очей. Відчувши неминучу загрозу, Жрець повільно зітхнув і нахилив голову.

— Володарю, часи змінюються. Магія слабшає, бо люди замість молитви обрали сталь. Ви самі навчили їх воювати, а не благати Ангелів. І тепер дивуєтеся, що земля мовчить? — його голос був тихий, але впевнений.

На мить у залі запала глуха тиша. Ердан нахилився вперед.

— Чи не натякаєте ви, Чистий Старцю, що я зрадив традиції? Що мій меч провинився перед вашими молитвами? — промовив холодно.

— Я лише кажу, — м’яко відповів Жрець, — що Сила, яка шукає Сили, забуває, звідки сама постала. Це слова з молитви, яку ми щодня читаємо в Храмі, щоб нагадати: влада — не лише в руках людей.

Король примружив очі:

— Я й є сила, — виголосив він. — Без мого дозволу вода не наповнює русел, а вітер не озивається в гіллі. Своїм мечем я зупиняю ворогів ще на підступах до королівства. За часів мого правління землі королівства зросли в кілька разів, і десятки країн приносять щедру данину в казну.

— Землі варварів доєдналися до чистого королівства, — прошипів жрець. — Землі дикунів, що не знають, що таке Сила саду, магія благодатної тіні, цілющий аромат квітів. Землі, висушені без дощів, де не виживає жодне дерево, окрім цих… — він скривився, підшукуючи слово.

— Пальм, — підказав хтось з оточення.

— Пальм! — звів очі до неба жрець. — Святі ангели-заступники, що то за рослина, стовбур якої схожий на тварину, а щоб скуштувати плоду, треба пролити сім потів!

— На землі цих країв справді не ростуть квіти, зате її надра приховують силу-силенну коштовностей, — осміхнувся король. — І, наскільки мені відомо, жерцівська казна охоче приймає ці дари.

— Як невелику компенсацію за втрачену Силу садів, — підкинувся жрець. — Їхня магія згасає, не встигаючи огорнути нові землі, що невблаганно розширюються.

— А від наповнених золотом сховищ сади ростуть рясніше? — підкинув брову король, а потім різко гаркнув: — Тільки я знаю, що піде на користь моєму королівству! Ви — гість у моєму палаці, не суддя.

Верховний Жрець нахилив голову.

— Хто я, щоб судити володаря, — тихо мовив він. — Та дозвольте попередити: земля більше не спочиває. Її коріння болять. І коли біль сягне серця, не залишиться нічого — ні королів, ні Садівників. — Його погляд ковзнув до Лілії. — Навіть тих, хто ще чує її шепіт.