Глава 8

— Каеле! — зраділа дівчина.

Першим поривом Лілії було — кинутися до нього й обійняти, але щось у вигляді хлопця зупинило. Каел здавався незвично серйозним, дорослим. Можливо, це через урочисту мантію Садівника, яку раніше він одягав лише у святкові дні. А може, сама атмосфера палацу різко окреслила його риси, наклала печатку роздумів на високий лоб і зафарбувала сірі очі в темний відтінок.

Лілія завмерла в нерішучості.

— Я дуже радий бачити, що з тобою все гаразд, — тихо мовив хлопець. — Кажуть, ти тепер під захистом самого короля.

У його голосі звучали дивні нотки — Лілія як не силилася, не могла їх розгадати.

— Король Ердан вдячний мені за врятоване життя, — несміливо відповіла вона, хоча слів подяки від володаря так і не почула. — Він дозволив відвідати бібліотеку, щоб знайти підказку про символи на тілах жерців.

— Тобто… Ердан, — нахмурився Каел.

— Він нам допоможе, — гаряче запевнила дівчина. — Правитель неабияк стурбований станом Саду. Я була надто розгублена, спустошена, — похитала вона головою, — але тепер, коли бачу тебе, вірю — разом ми впораємося. Разом ми зможемо все, Каеле.

Щось потеплішало в погляді хлопця. Він обережно потиснув її руку.

— Я справді радий, що ти жива, Ліліє. Ти навіть не уявляєш, як я хвилювався. Коли тебе схопили, зі всіх ніг кинувся до Верховного Жерця, щоб розповісти про арешт і просити направити делегацію до палацу. Але саме тоді прийшла звістка про смерть ще двох жерців… Не передати словами, який жах оселився в королівському Саду. Жерці налякані, відмовляються виходити зі своїх келій. З великими труднощами ми з Головним Садівником переконали кількох людей відправитися сюди — де, можливо, й дійсно тепер безпечніше, ніж у Саду.

— На жаль, палац не такий безпечний, як здається, — задумливо промовила дівчина, пригадуючи бридку гадюку в руках старої годувальниці. — Але ти правий: колись королівський Сад був найспокійнішим куточком країни, і ми мусимо повернути йому мир.

Вона інстинктивно стиснула руку Каела — і той, не стримавшись, обережно поцілував кінчики її пальців.

— Скажи мені, Каеле, — прошепотіла Лілія, — як почуваються рослини? Моє серце болить від думки, що я покинула їх у найтяжчі часи.

— Рослини хворіють, — зітхнув хлопець. — Тепер це видно всім. На місці, де ще недавно буяли люмінарії, тепер чорні виразки землі, що вже не здатні народжувати. Червоні кущі стоять без листя, а в ставку риба спливає черевом угору. Смердючий сморід шириться Садом, і люди з передмість обмотують обличчя тканиною, щоб не вдихати цю гнилизну.

— Я маю бути там, — прошепотіла Лілія. Її очі наповнилися слізьми, що блищали в променях сонця, немов краплі коштовного каміння.

Щоб Каел не побачив її смуток, травниця відійшла до високого вікна.

Бібліотека розташовувалась на верхньому поверсі палацу, і звідси відкривався дивовижний краєвид: гострі шпилі башт, затишний сквер із фонтаном, доріжки, закладені у вигляді захопливих візерунків, які можна було розгледіти лише згори. Вони утворювали образ сокола, що терзає змію, і сонця, чиї промені осяюють цей кривавий поєдинок двох світів — сильнішого і слабшого.

Та найтривожніше було інше: рештки цієї «битви» тяглися у вигляді темних плям аж до брами палацу. А там…

Лілія затамувала подих.

Біля головної брами кілька десятків робітників поспіхом робили заміри. Вони гарячково жестикулювали, щось записували на аркушах і виглядали вкрай стурбованими. Контролював їхні дії високий чоловік, що проходжувався вздовж входу на терени палацу й вигукував підлеглим різкими, рубаними фразами.

Хто направив їх туди?

Невже стіни палацу справді надто м’які, і коло них не можна голосно щось обговорювати. Чи, може, стара годувальниця тримає у своїх скрючених пальцях силу, перед якою тьмяніють навіть королівські радники?

— Ліліє, — тихо озвався Каел, — ти зблідла. Що побачила там унизу?

— Робітників біля брами, — ледь чутно відповіла дівчина, все ще перебуваючи під враженням. — Вони щось вимірюють. Наче хтось наказав негайно замінити двері…

— І ти думаєш, це пов’язано з прокляттям?

Вона кивнула.

— Можливо. Або… — дівчина на мить зам’ялася, все ж не бажаючи розповідати Каелові про дивну королівську годувальницю. — Або з кимось, хто боїться, що прокляття проросте глибше, ніж ми уявляємо.

Каел підійшов ближче до вікна, нахилився поруч. Їхні плечі майже торкнулися. Від його мантії пахло землею, сухими травами й чимось знайомим, що нагадувало дівчині дім.

— Тоді нам треба діяти швидше, — сказав він рішуче. — Якщо зло вже підбирається до брами, то книги — наша остання надія.

— Я не знаю, з чого почати, — зізналася Лілія. — Тут сотні томів. Як серед такої кількості знайти потрібну? Вони всі мовчать.

Каел простягнув руку й торкнувся найближчої полиці. Долонею провів по старих палітурках, ніби прислухаючись.

— Книги не мовчать, — прошепотів він. — Вони просто чекають, щоб їх запитали правильно.

Лілія здивовано глянула на нього.