Глава 7

— Він знав, знав, — торохтів Ральф, коли друзі поспішали коридором. — Знав, що чешуть язиками по тавернах, бо, ще не оправившись після хвороби, вечорами переодягався в лахміття й ходив у місто.

— Це так небезпечно, — видихнула Лілія.

— Ти кажеш про людину, яка півжиття провела на війні? — кинув оком ельф. — Він і є небезпека. Однієї миті я подумав, що в нього з очей іскри посипляться.

— Ці балачки його й підкосили, — тихо додала дівчина.

У кінці коридору з’явилася кремезна фігура. Лілія з Ральфом інстинктивно сповільнили крок. Назустріч їм прямував Тоф — у багряній із зеленню туніці, з пишною чалмою й лисячим хвостом, що звисав на покаті плечі. При погляді на друзів він теж трохи пригальмував і звузив темні очі.

— Здається, шакали відчули слушний час і вже починають ритуальні танці, — прошепотів Ральф. — Хоча… які шакали… Знаєш, що цей ряжений верблюд колись був викуплений з рабства королем за морем? Бачиш — досі не позбувся тамтешніх звичаїв: такого равлика на голові спорудив…

Лілія не стримала короткий смішок.

— Він мені не подобається, — серйозно сказала вона.

— Нікому не подобається, — зітхнув Ральф. — Окрім короля. На жаль, сміливі воїни погано розбираються в людях.

Вони наблизилися до радника й схилили голови.

— Невже в наші часи отруйницям дозволено гуляти коридорами палацу? — крізь зуби процідив Тоф, обмацуючи поглядом тонку постать дівчини.

— Ви мене з кимось плутаєте, — гордо відповіла Лілія. — Саме я врятувала короля.

Губи Тофа лягли у тонку криву лінію.

— Весь палац побачив результат твоєї роботи. Здається, коли ми востаннє бачилися, я наказав тримати тебе під вартою. Мав би знати, що для відьом немає замків.

— Я б ніколи не завдала шкоди правителю, — твердо заперечила Лілія.

— Слідство покаже, — ошкірився Тоф.

Він хотів додати ще щось, але з-за його спини виринула тендітна постать у чорному.

— Королівський раднику, — схилила голову годувальниця.

— Стара відьмо? — кинув Тоф, але жінка не зреагувала на його колючість — її поза лишалася незворушно шанобливою.

— Король хоче бачити свою рятівницю, — промовила вона спокійно, не підводячи очей.

— Навіщо це? — підкинувся Тоф.

— Не можу знати, королівський раднику, — прошелестіла годувальниця.

— Хіба в палаці є щось, про що ти не знаєш, смердюча гадюко? — зашипів він.

Стара жінка ніби завмерла. Лілія навіть здивувалася — як у настільки поважному віці спина не зламалася від такого глибокого поклону.

— Король не любить чекати, — нагадала годувальниця тихо.

Вона вклонилася ще нижче й попрямувала у зворотному напрямку.
Лілія подивилася просто у вічі королівському раднику — і, не відводячи погляду, рушила за нею. Ральф приклав руку до грудей і спробував уклонитися не менш глибоко, ніж стара. Можливо, вийшло не надто витончено, бо щоки радника спалахнули, і він виплюнув крізь зуби:

— Лісова потвора.

Не розгинаючись, Ральф поспішив за жінками.

— Він такий злий, — прошепотіла Лілія.

Та стара годувальниця нічого не відповіла. Вона пересувалася напрочуд жваво для свого віку: низенька, щупла, мовчазна — рухалася майже беззвучно, наче ковзала по повітрю.

— Як почувається володар? — обережно запитала Лілія, але у відповідь почула лише тишу.

Вони йшли химерними коридорами палацу. Коли вже наближалися до покоїв короля, годувальниця раптом зупинилася.

— Ці стіни насправді не такі, як здаються, — промовила вона низьким, скрипучим голосом.

Стара підійшла до розписної стіни коридору й простягла руку. Там, де її скрючені пальці торкнулися каменю, з’явилися тонкі брижі. Поверхня затремтіла, від дотику розбіглися нерівні кола — немов камінь важко дихнув й став густою рідиною. Годувальниця легко занурила туди долоню. Зсередини щось ворухнулося, залишивши на камені випуклий слід. Стара справно витягла чорну, слизьку змію, що звивалася, мов жива тінь, й кинула Лілії під ноги.

Твар шипіла, а з її пащі линув різкий запах сирого заліза. Коли вона торкнулася підлоги, камінь під нею зволожнів, наче просочений потом. Чорна стрічка норовила підповзти ближче. Дівчина машинально відступила до протилежної стіни. Гад висунув довгий подвійний язик і ковзнув ним по подолу сукні. На тонкому шовку проявилися криваві плями. Лілія вжалася у холодний камінь. Вона відчула, як щось холодне торкнулося її щиколотки — тонке, в’язке, мов жила. Затримавши подих, вона пірнула в задухливу темряву — туди, де не було нічого. Тільки кромішня пітьма і глухі, роздираючі серце стогони, схожі на плач немовляти.

Не витримавши, Лілія зажмурилася, зробила ривок — і вирвалася на поверхню.
Вона важко дихала, міцно притискаючи руку до грудей, стримуючи серце, що намагалося врізатися у тугі шнури корсета. Крізь щільну пелену сліз дівчина побачила розмазаний по підлозі труп змії. У жаху перевела погляд на стару.

— Ці стіни всмоктують слова, — прошипіла годувальниця, і в напівсутінках її обличчя нагадало гостру морду гадюки. — А ти забагато теревениш.