Глава 6

У покоях короля, до яких — на диво — їх пропустили без жодних питань, панували знайомі напівсутінки. Важкі оксамитові завіси на вікнах були щільно затягнуті, а на столиках горіли свічки — демонструючи, що сильним світу дозволені ті милі дрібні трати, на які більшість простих людей не наважуються навіть увечері. Гарні картини й дзеркала на шовкових, розшитих пишними квітами шпалерах огортала мирна тиша. Кілька темних фігур помічників, що стояли під стінами, поспіхом залишили покої, щойно Лілія з Ральфом увійшли.

Король лежав на свіжих простирадлах, з акуратно підстриженою бородою. Від нього віяло кедровим милом і рожевою водою. Володар королівства все ще перебував у безпам’ятстві, але його обличчя — з точеними рисами, твердим підборіддям і тонким прямим носом — виглядало значно краще, ніж… учора? Позавчора? Кілька днів тому?

Лілія й сама не знала, скільки часу знадобилося, щоб відновити власні магічні сили та сплести цілющим сном мереживо з тонких ниток, здатне захистити тіло й душу, залатати пошматоване темними чарами єство. Але час цей, без сумніву, пішов володареві на користь: темні кола під його очима посвітлішали, віки не тремтіли, а бездоганні довгі пальці нерухомо покоїлися на атласному простирадлі. Дівчина була певна — бліда шкіра давно відгукнулася б рум’янцем, якби хтось із помічників наважився відкрити вікна.

Травниця боялася видихнути: настільки вражаючою була ця картина. Ось він, король — володар світу, серед цієї небувалої розкоші та блиску. Лежить беззахисний, навіть не підозрюючи про її присутність, і гадки не маючи, як шалено калатає дівоче серце.

Лілія обережно присіла на край одного з високих червоних стільців біля ліжка правителя. Навпроти грузно приземлився Ральф. Він вивчав лице монарха не менш уважно, ніж вона, навіть схилився ближче — зосереджений, із закушеним кінчиком язика, пильно розглядаючи кожну рису.

— Що ми, хай нам фея в супі заспіває, так роздивляємось? — прошепотів він, не витримавши. — Я, побий мене грім, не бачу нічого! Поділися, будь ласка, зі старим приятелем — чого я, у греця, маю тут розгледіти?

— Нічого, — спокійно здійняла брову Лілія. — Зовсім нічого, Ральфе.

— Тьху ти, — роздратовано сплюнув ельф, а тоді, схаменувшись, потер широкою долонею можливе місце плевка на королівському ложі.

— Я дивлюся на нього, — тихо мовила Лілія. — І бачу в його обрисах обличчя відбиток Чистого Марка — наче час торкнувся двох людей однією долонею. Риси нашого Заступника, мабуть, були такі ж чарівні… гарні. Від їхньої бездоганності, певно, так само перехоплювало подих.

— Якщо вірити придворним всезнайкам, — хрипло озвався король, не відкриваючи очей, — до бездоганних рис Чистого Марка протягом століть домішалася сила-силенна рис королівських коханок.

Невимовний сором і страх охопили дівчину. Вона округлила очі, знітилася — й машинально зробила найбезглуздіше, що могла: спустившись на коліна, поспіхом почала відступати, ховаючись за край ліжка. Разом із нею злагоджено дав дьору й ельф.

— Перед тим як ганебно втекти, — розсміявся король, — не забудьте відчинити вікна. — Він важко закашлявся.

Першим поривом Лілії було підбігти до володаря й підняти подушку, аби полегшити приступ, але від стиду вона не наважилась. Проклинаючи свій довгий язик, дівчина кинулась розсувати важкі завіси. Під ногами безцільно метушився Ральф — не стільки допомагаючи, скільки заважаючи подрузі. Кілька разів Лілія ледь не впала, наступивши на нього.

Їй здавалося, що крізь затухаючий кашель король тихенько посміюється над ними, але коли вона поспіхом залишала покої й, уже на порозі, мимоволі ковзнула поглядом по його постаті, — володар спав глибоко, так і не розплющивши очей.

Вже біля самих дверей Лілія відчула, як по її шкірі пробіг легкий мороз. Вона озирнулася: над грудьми короля ледь помітно тремтів тонкий візерунок світла — сплетіння знаків, схожих на живе, соковите коріння дерев. Воно жевріло під шкірою, дихало разом із ним. Дівчина завмерла: це не було її чарами… і не скидалося на чари Ральфа.

Лілія відчула, як серце вистукує глуху тривогу.

— Ти це бачиш? — прошепотіла.

— Ні, — відгукнувся Ральф, визираючи з-за дверей покоїв, за якими опинився значно раніше своєї допитливої подруги. — Але щось мені підказує: краще й не бачити.

Рівно три дні після цих відвідин Лілія з Ральфом не виходили зі своїх покоїв. Дівчину більше не кликали до короля, і можна було б припустити, що про її присутність у палаці взагалі забули, якби не новий одяг та смачна їжа, яку справно приносили до кімнати. Коли Лілія іноді наважувалася запитувати слуг, чи дозволено їм з ельфом залишити резиденцію правителя, у відповідь ті лише знизували плечима.

Три дні травниця терзала себе за необережно кинуті слова, і три дні Ральф, як міг, її втішав. Та зусилля ельфа виявилися марними — надто ганебною ситуація виглядала в уяві дівчини.

На четвертий день, коли Лілія вже набралася рішучості будь-що вирватися з цього непривітного місця, до покоїв увійшов чоловік. Він був гарно вдягнений: у темно-синій бархатний камзол, короткі блакитні штани та білі гетри з атласними стрічками. Обличчя відвідувача здавалося стриманим і відстороненим, він неспішно обвів поглядом кімнату, саму дівчину й її клопітливого друга, після чого басисто мовив:

— Слідуй за мною.

— Куди? — перелякано запитала Лілія.