Глава 5

Лілія залишилася сама. Вона сиділа тихо, затамувавшись, у куточку на підстілці з сіна й боялася навіть поворухнутися. Дівчина відчувала: небезпека близько… дуже близько, як ніколи.

Темрява в підземеллі не була просто відсутністю світла — вона в’язла в повітрі, густішала й шепотіла. Лілія відчула це ще до того, як її власний голос прорізав натягнуту тишу — низький, вологий і безвідрадний, мов коріння, розтерте в болоті.

— Хто тут? — прошепотіла вона, але голос загубився в товщі каменю.

Раптом поруч із ґратами щось змахнуло — холодний подих пройшов по шиї, наче невидима рука торкнулася шкіри. У грудях загострився страх, але поруч із ним народилося інше відчуття — інстинкт боротьби. Міцний, непереборний.

Темрява ворушилася неспокійними хвилями, і з тих химерних коливань винирнуло щось, що прагнуло вирватися назовні: тінь із гострими, мов скло, виступами й запахом полину, змішаним із старою кров’ю.

Тінь зробила відчайдушний ривок. Вона штовхнулася в кокон — по його поверхні пройшла тонка хвиля, ніби жирний павук хлюпнувся об товщу води. Повітря стислося — пролунав глухий, глибокий звук, схожий на подих чудовиська, а за мить — скрегіт металу по каменю. Здавалося, тінь стогнала, прискіпливо вивчаючи те, що її стримувало.

— Вона відчуває захист, — прошепотіла Лілія, хоча нічого не бачила. — Шукає слабке місце… У мене холоне поранена рука.

Тінь знову кинулася вперед — шалено, мов загнаний звір, торкаючись кокона. З її країв сипався попіл, і на кам’яній підлозі з’являлися чорні плями, що розповзалися з запахом гнилої кори. Кокон блищав, тремтів — він не міг витримати довго. Темна сила була надзвичайно зосередженою, старою й злою, як сама ніч.

Коли Лілія відчула, що кокон ельфа от-от не витримає й розсиплеться під її ногами, за стінами почулися тихі кроки. Двері в’язниці зненацька розчинилися, у пройму ввалилися факели, і в тунелі з’явився головний цілитель, супроводжуваний двома похмурими вартовими.

— Стан короля погіршився, — без жодних недолугих привітань мовила придворна особа. — Ти маєш допомогти. Йди за мною.

— З чого ви взяли, що я піду з вами? — отетеріла Лілія. Незважаючи на страх перед поверненням тіні, що відразу зникла при появі візитерів, нахабність королівських посіпак її вразила.

— Ти врятувала володаря один раз — отже, можеш зробити це знову, — не менш здивовано відповів цілитель. Неочікуваний опір дівчини збентежив його. — Завжди можна повторити те, що колись вдалося. Нас цьому, між іншим, у медичній академії вчили. Кажу тобі: король стоїть на порозі лона вічності. Встань, йди за мною й допоможи.

— Ви вірно підмітили, — зло посміхнулася дівчина. — Я врятувала життя короля, а за це опинилася у в’язниці.

— Ти ставиш своє нікчемне життя в один ряд із долею правителя? — підкинув брови лікар. — Немислимо! Кожен підданий вважав би за честь…

— Я б подивилася на вашу честь, якби ви опинилися за ґратами, — огризнулася Лілія. Дивні слова цілителя приглушили навіть вічний, природний страх простолюдина перед владою. — Буду я рятувати короля чи ні — мене все одно стратять. Для чого ж тоді прикладати зайві зусилля?

— Задля добробуту королівства? — обережно припустив цілитель.

— Ну вже ні, — похитала головою Лілія.

Лікар на мить замислився, потім кивнув.

— Добре. У присутності двох свідків, — він показав на вартових, — даю обіцянку Сертифікованого Лікаря: якщо ти допоможеш мені, ніколи більше не повернешся сюди.

— Добре, — схилила голову набік Лілія. — Але обіцянки Сертифікованого Лікаря мені недостатньо. Я вимагаю клятви на крові правої руки.

— Правої?! — злякано відсахнувся лікар. — Це ж моя робоча рука!

— І вона радісно відсохне, якщо ви порушите слово, — підтвердила дівчина спокійно.

— А ти не така вже й проста, як здаєшся, — пробурмотів він і простягнув їй руку. — Що ти збираєшся робити?

— Зроблю легенький надріз…

— Надріз?! — збентежено скрикнув цілитель. — Я боюся вигляду власної крові… У мене вже паморочиться в голові… Терміново, подайте нашатир!

— Що це за лікар, який боїться крові? — округлила очі Лілія.

— Власної крові! — роздратовано клацнув зубами цілитель. — У всіх великих людей є свої маленькі таємниці й милі фобії.

— Дайте мені ніж, — наказала Лілія стражникам. Вона посміхнулася, помітивши, як ті нерішуче зиркнули на начальника. — Невже у випадку небезпеки двоє здоровенних чоловіків із мечами не впораються з маленькою дівчиною з ножем?

— Дайте їй, — кивнув лікар. — І тримайте мене. Пречисті ангели, я не можу на це дивитися! Якщо я загину від крововтрати, передайте володарю, що я віддав життя… Ой! Боляче!.. — при вигляді краплі крові на власному пальці цілитель повільно осів на підлогу.

— Подайте нашатир цілителю, — спокійно звернулася до вартових Лілія. — Під ніс йому суньте.

Вона зробила ледь помітний надріз і на своєму пальці, потім приклала його до пухкого перста головного лікаря й швидко прошепотіла заклинання клятви.

— Готово! — урочисто оголосила. — Коли головний цілитель отямиться й пригладить скуйовджене пір’я, можемо вирушати рятувати короля.