Глава 4

Люди збігалися під браму й у паніці метушилися під стінами. Коли ворота нарешті відчинилися, на подвір’я внесли короля на ношах. Його золотий плащ був просочений кров’ю, очі напівзаплющені, а губи посиніли. Навколо вже товпилися придворні лікарі, але їхні руки тремтіли. Один, спробувавши оглянути рану, відразу відсахнувся: нутрощі постраждалого ледь не випадали назовні, а повітря наповнилося запахом заліза й болю.

— Це… без сенсу… — прошепотів старший цілитель. — Ангельська матінко! Ми не зможемо зупинити кров.

— Відступіться! — наказав командир варти, але сам стояв похитуючись від жаху. — Його Величність не витримає навіть дороги до внутрішніх покоїв.

— Повідомте Верховного Жерця, — випрямився старший цілитель. — Він не встигне прибути заради останніх слів вмираючого, але поховання правителя маємо провести достойно.

— Король молодий, — промовив хтось із натовпу. — Не має спадкоємців. Хто буде правити, коли він помре?

— Ненажерливий Тоф, звісно, — пролунало у відповідь. — Він головний радник короля й наречений його сестри. Лише так благородний рід Чистого Марка збережеться. Ось він уже мчить у своїх парчових шатах — навіть у такий момент не може вирватися з покоїв без армії віяльників, золота й шовків.

— Наш король тішив підданих мудрістю та відвагою, — додав інший. — Ціле століття люди чекали справедливого й розсудливого володаря. А тепер — Тоф… підлий собака! Буде будувати незліченні палаци й жерти в три горла за рахунок підданих.

Лілія, що стояла осторонь із Каелом і Ральфом, відчула, як серце стискає холод. Вона знала цей запах — запах смерті. І знала також: у її торбинці є засоби, які ще можуть врятувати життя. Вона зробила крок уперед, та вартові миттю перехрестили списи.

— Не смій! — гаркнув один. — Це не місце для простолюдинки! Бачиш, король помирає. Повертайся, звідки прийшла.

— Вона знає, що робить! — різко втрутився Каел, притиснувши руку до печатки Садівника. — Ви приречете нашого короля, якщо не дозволите їй діяти!

Лілія, зібравши всю сміливість, промовила голосно:

— Я травниця. Я можу зупинити кров і збити гарячку. Якщо негайно не втрутитися, король загине до заходу сонця.

— До заходу сонця? — розсміявся один зі знахарів. — Дівчинко, король не витримає й години.

— Можливо, я не знаю, за скільки часу помирають поранені, — спокійно відповіла Лілія. — Адже все, що я робила досі, діяло. Суміш мідяниці й люмінарій ще жодного разу не підводила.

Натовп завмер; усі дивилися на неї як на безумну. Але один із молодших лікарів прошепотів:

— Суміш із мідяниці… може допомогти. Я чув про такі способи…

— «Суміш із мідяниці!» — пирхнув старший цілитель. — Бабусині примочки та прикладання печінки курки до чола! Наш король заслуговує на сучасніші методи. Я приготую відвар зі змиву з конячої шкіри та нашепчу дієві закляття, аби полегшити його страждання в останні хвилини.

— Досить балачок! — вигукнув Ральф, вихопивши з торби Лілії пучок трав і тицьнувши його під ніс вартовому. — Бачиш? Це не отрута, це рятівне зілля. Я, ельф, клянуся своїми золотими вухами! Хай би мені спину дощем покоробило.

Мить вагання — і командир махнув рукою:

— Дійте — все одно надії немає. Але якщо ти зрадниця, — кинув темний погляд на Лілію, — твоя смерть буде довгою й болісною.

Лілія пройшла у двір і схилилася над тілом короля. Вона відсунула роздертий плащ, промила рану настоєм звіробою та шавлії, притиснула м’який бинт, змочений відваром кори дуба. Король застогнав, та дихання його стало глибшим. Дівчина прошепотіла заклинання, яке знала ще від матері: воно не було силою чистої магії, а силою віри. Суміш мідяниці ввібрала надлишок крові, ніби ковдра вогню, і спазми зменшилися.

Усі затамували подих. Минали хвилини, що тягнулися вічністю. І нарешті король відкрив очі. Голос його був слабкий, але виразний:

— Хто... торкнувся мене?

— Це вона, ваша величносте, — кілька людей із натовпу вказали на Лілію.

Король довго дивився на неї, ніби намагаючись запам’ятати обличчя. Його губи ворухнулися в усмішці:

— Моя рятівнице... гарна, як крило ангела.

Натовп ахнув. Лілія відчула, що їй стало важко дихати: ось він, переломний момент. Вона ще не знала, які двері щойно відчинила для себе, але відчувала — життя вже ніколи не буде колишнім.

— Можна віднести короля у покої, — розпорядився головний цілитель. Побачивши, що загроза минула, він помітно взбадьорився й почав віддавати накази, аби присутні не забували, хто є відповідальним за життя правителя. — Обережніше, будь ласка, це ж король! Не в’язку дров з базару тягнете.

— Травницю не відпускати! — вигукнув тим часом Тоф, і слова його пролунали, наче вирок. Він подивився на Лілію так важко, що дівчина відчула, як між лопаток виступила тоненька цівка поту. — Якщо з королем щось станеться, ця чаклунка має відповісти.

Радник короля кивнув двом людям у темних мантіях. Ті відразу підхопили Лілію під руки і потягли до палацу. Каел кинувся їй на допомогу, але інші стражники безжально відтягли його назад.

— Я королівський Садівник! — пручався хлопець, стискаючи в кулаці срібну печатку. — Маю доручення від Головного Жерця.