Глава 3

— Чи ти збожеволіла? — розсердився Каел. — Як ти могла подумати, що я залишу тебе саму в небезпеці? Твоє життя у тисячу разів потрібніше для Саду, ніж моє… — Він осікся й швидко додав: — Бо я лише Молодший Садівник, а ти здатна відчути біль Святого Місця й допомогти. Таких, як я, багато, а як ти — більше немає.

— Ти сам чув, що сталося з Годеоном, — похитала головою Лілія. — Думки первосвященика збігаються з моїми: всі Садівники мають бути обережними… — Вона затнулася. — Дивно, що Верховний відправив тебе зі мною. Мабуть, сумна новина так подіяла на Старця, що він прийняв поспішне рішення.

— Або вирішив, що моя персона не така вже й значуща, — фиркнув Каел. — Я ж не Старший Садівник. Зрештою, якщо щось станеться зі мною, це буде невелика втрата для Касти.

— Це буде неймовірна втрата для мене, — Лілія поклала долоні йому на груди.

Каел із вдячністю невагомо торкнувся губами кінчиків її пальців. Збагнувши недоречність свого пориву, Лілія відсунулася.

 — Ти мій найкращий друг, — пояснила вона. — Звісно, після Ральфа.

— Звісно, — скривився Каел. — Навіть ельф важливіший за мене. — Він гірко усміхнувся. — Не подумай, мені подобається Ральф. Хоча іноді він буває нестерпним… До речі, де подівся цей вічно невдоволений буркотун? Ліліє, не турбуйся за мене, — додав хлопець м’якше. — Моє життя — не з тих, за які тримаються. Якщо хтось і полює на Садівників (а по одному випадку судити зарано), то є жерці, чия загибель мала б значно більшу вагу, ніж моя. Я дуже… неймовірно вдячний за твою турботу. Твої слова для мене лагідніші, ніж цвіт люмінарій. Але не хвилюйся, нічого зі мною не станеться.

— Як думаєш, хто міг це зробити з Годеоном? — тихо запитала Лілія. — Зашкодити Садівникові — найстрашніший гріх. Ти добре його знав? Яким він був?

— Ми майже не спілкувалися, — знизав плечима Каел. — Здається, він був із тих, хто не дуже зважає на нижчих. На зібраннях завжди тримався зі собі рівними. Я навіть не пам’ятаю, щоб він вітався зі мною. Але я не ображався. У Старших Жерців багато важливих справ. Про що йому говорити з таким, як я?

Раптом у корі дерева щось хруснуло. Тихий свист розрізав натягнуту тишу.

— Ти це чув? — сполохалася Лілія.

— Мабуть, звірі, — коротко припустив Каел, але його рука вже міцно лягла на руків’я меча.

Вони завмерли, прислухаючись. Лише подих вітру ковзав поміж стовбурів. Потім — ледь вловимий звук: немов сухий листок шурхнув по каменю. Зненацька кора дерева розкололася, і з глибини пролунало:

— Не залишай мене тут… мені так страшно…

— Йдемо! — гаркнув Каел. — Негайно! Не зупиняйся й не озирайся.

Він схопив Лілію за лікоть і потягнув стежкою. Та різко звузилася, розламана старими коренями. Серце дівчини калатало так голосно, що, здавалося, його чує весь ліс.

І тоді з темряви виступили постаті. Спершу здалося, що це лише похилі пні. Але вони ворухнулися й рушили просто на них…

Тим часом у Залі Кришталевих Коренів Головний Садівник задумливо вдивлявся в блакитний камінь. Обличчя його було сумне, а кінчики довгих пальців, що гладили кристал, ледь помітно тремтіли. Старець легенько постукав ними по прохолодній поверхні:

— Перед зібранням я хочу його побачити, — промовив він. — Нехай брати зачекають.

— Кого саме? — несміливо поцікавився Старший. — Кого покликати до вас, Володарю?

— Я піду сам, — рішуче відповів жрець і рушив до виходу. — Йди зі мною й підтримай мантію.

— А кристал? — здивувався помічник.

— Нічого з ним не станеться, — усміхнувся Верховний. — Як не ставалося завжди, коли ми виходили звідси.

— Але сьогодні… — несміливо почав Старший.

— Сьогодні теж, — перебив його старець і відсунув корені, що закривали прохід. — Кристал — це камінь, він міцний. А от тобі, Ляусе, варто турбуватися. Як секретар Верховного Жерця, ти один із перших у черзі. Тому, мій вірний друже, не раджу тобі сьогодні вночі шукати пригод у таверні Кривої Магди.

— Ем… — запнувся Ляус. — У таверні? Та я б ніколи… Я цю Магду й в очі не бачив… — Він насторожився. — Володарю, куди ми йдемо?.. Це ж келія Годеона. Лише не кажіть, що увійдете туди. Негоже Чистому Садівнику дивитися на смерть.

Головний жрець глянув на нього строго:

— Чистим був Марк, Ляусе. Він уже давно ні на що не дивиться. Замість таверни Кривої Магди тобі слід частіше відвідувати бібліотеку. Я особисто накажу зірцеві за книгами зазначати часи твоїх відвідин. — Він зупинився перед дверима келії. — Відчиняй.

— Я боюся смерті, — заскиглив секретар. — Може, краще одразу піду до бібліотеки? Будь ласка, Володарю, не змушуйте мене дивитися на тіло нашого бідного брата.

— Йолопе, — зітхнув Верховний. — Відчиняй.

Ляус неохоче підкорився.

Келія Годеона ще пахла нічним дощем і сухими травами. У повітрі стояв важкий присмак попелу, а тиша здавалася такою густою, що крізь неї важко було дихати.
На підлозі, серед розсипаного зілля й дивних чорних квітів, лежало тіло — потворно скрючене, наче садівник у передсмертній судомі намагався вхопитися за повітря.
З нутрощів проростало сплутане коріння, немов страшна хвороба заволоділа тілом уже після смерті, повільно обплітаючи його зсередини.