Глава 2

Молода травниця кинула погляд на пост стражника біля північної брами саду. Той безтурботно спав, спершись на спис; обличчя його було розслаблене, а червона мантія спадала до землі. Дівчині хотілося різко розбудити стражника, але щось у серці застерегло: голос рослин звучав надто тривожно, щоб ризикувати. Вона швидко наблизилася, ельф поспішив за нею.

— Прокинься, — тихо прошепотіла Лілія, торкаючись плеча охоронця. — Стражнику… прокинься. У Саду щось відбувається. Я відчуваю небезпеку.

Стражник поворухнувся й розплющив одне око:

— Ліліє… знову ти зі своїми «шепотами»? — позіхнув він. — Уже не вперше тобі щось мариться. Яка небезпека може бути в королівському Саду? Тут найсильніша магія у світі. Навіть після смерті у Купальні Ангелів не відчуєш себе безпечніше. Я — стражник королівського Саду, півжиття провів на цьому місці. Якщо б із рослинами щось сталося, саме я перший відчув би небезпеку. Я! А не мале дівчисько, яке надумало, що вміє розмовляти з деревами. Повім про твою поведінку Головному Садівникові — й він назавжди заборонить тобі ступати сюди.

— Не смій мене недооцінювати, — Лілія похитала головою. — Ти добре знаєш, що я справді чую рослини. Жоден Садівник не має такого дару — вони тільки вчаться в семінарії доглядати за деревами. А я народилася з цим умінням. І не раз саме я рятувала рослини, хай Каста того не забуває. А зараз… це не звичайний тривожний сигнал. Сади хворіють. Усі рослини, без винятку. Вони не просто слабкі сьогодні — хтось або щось навмисно руйнує їхню магію. Ти мусиш піднятися й попередити старших, — її голос був наполегливим, але тихим, щоб не сполохати інших.

Стражник поволі сів, спершись ліктями на коліна, й уважно глянув на дівчину.

— Гаразд… я підніму тривогу, — нарешті промовив він. — Але пам’ятай, Ліліє: навіть Старші Садівники інколи сумніваються у твоєму дарі. Колись їхнє терпіння скінчиться. Ти ходиш по слизькому краю.

Дівчина глибоко зітхнула й, не зволікаючи, попрямувала до одного з жерців, який якраз входив до брами саду, — того, хто завжди ставився до неї прихильніше, ніж інші. Його звали Каел. Він був молодим Садівником: не чув рослин, як Лілія, але мав винятковий талант до спостереження й розуміння магії. Часто саме він допомагав дівчині, коли та губилася серед запахів і шелестів листя.

— Каеле, — покликала Лілія, ступаючи між рядами кущів. — Сади хворіють. Я відчуваю це сильніше, ніж будь-коли. Подивися на рослини біля фонтану — вони чорніють… і це тільки початок.

Каел не став сперечатися. Він одразу вирушив до центральної частини саду, нахилився над листям, провів пальцями по стеблу, вдихнув аромат і насупився:

— Ти права… магія слабшає. Земля ще не мала б засинати — час спокою не настав. Значить, щось або хтось змушує її дрімати раніше. Маємо діяти швидко.

— Чи можна сказати про це старшим? — спитала Лілія, й у голосі її бриніла тривога.

— Вони можуть не повірити, — м’яко відповів Каел. — Але якщо розповіси ти, дехто дослухається. У будь-якому разі варто спробувати. І не хвилюйся, я піду з тобою. Ти не одна.

Лілія озирнулася на Ральфа. Ельф підбадьорливо кивнув. І дівчина відчула полегшення: хоч серце й досі стискалося від передчуття біди, тепер вона знала, що принаймні один жрець стоїть на її боці. Разом вони могли встигнути попередити королівство, поки ще не було надто пізно.

Лілія, Каел і Ральф рушили головною алеєю, де Старші Садівники збиралися на щоденний обхід. Дівчина кинула останній погляд на темні кущі, що тихо стогнали у слабкому ранковому світлі.

«Потрібно діяти швидко, — шепотіли рослини. — Час працює проти нас…»

Лілія стривожено поглянула на Каела. Той йшов поруч, кроки його були м’які, майже безшумні —  з самого дитинства він умів рухатися так, ніби сам належав Саду. Пелюстки під ногами хлопця шелестіли настільки тихо, ніби не хотіли злякати ще когось — невидимого. Дівчина піймала погляд Садівника і ледь помітно спіткнулася. В темних очах Каела не було зараз звичної пустотливості, натомість в них відображалися глибокі роздуми. Вуст хлопця не осявала посмішка, а між густих брів лягла глибока складка.

— Ти теж це відчув… ці зміни? — обережно запитала Лілія. — Коли? Давно?

— Вчора мені здалося, що люмінарії цвітуть менш яскраво. — Каел поглянув на Лілію трохи винувато. — Але я вирішив, що це просто втома. Смішно, правда? — невесело всміхнувся він. — Садівник, який не довіряє власним відчуттям. З такими коливаннями я ніколи не зможу стати старшим. Ось ти завжди уважно прислухаєшся до магії. Квіти тобі вдячні, вони до тебе тягнуться. І, чесно, я розумію… чому.

— Незважаючи на це, стати навіть молодшим жерцем я ніколи не зможу, — відізвалася Лілія. — В моєму роду не було жодного Садівника і я народилася дівчиною.

— Завжди вважав, що це несправедливо, — похитав головою хлопець. — В тебе є найголовніше — дар. І любов до рослин. Я не знаю нікого, хто б ставився до Саду лагідніше й турботливіше, ніж ти.

— Багато кого мій дар лише дратує, — фиркнула дівчина.

— Тільки не мене, — поспішно запевнив Каел. — Я твоїми вміннями завжди захоплювався.

Лілія відчула, як щоки зрадливо спалахнули. Вона хотіла щось відповісти хлопцеві, але неслухняні слова застрягли в горлі.

Каел швидко відвів погляд, ніби жалкуючи про відвертість, і додав відстороненим діловим тоном: