Глава 1

Магія дзвеніла в повітрі.

М’яко струменіла по вузлуватих сапфірових стовбурах вікових дерев, обволікала напружене гілля, наливала п’янким соком фіолетові бруньки. Пружні комочки тремтіли від іскристих розрядів чародійства, на мить стискалися в останній солодкій судомі сну й вибухали райдужними квітами. Королівський сад скидав із себе залишки дрімоти, сочився ароматом терпкого меду та дощу й світився довкола лагідним золотавим світлом.

Кожен карміновий листок, кожна перламутрова пелюстка в королівському саду сяяли так, немов сама природа вирішила похизуватися своєю магією.

— Навіщо ми щоранку приходимо сюди? — невдоволено пробурмотів ельф, скрививши кумедне конопате обличчя через набридливі промені яскравого світла. — Кожного чародійського, хай йому, дня те саме: Сад Світла, Сад Тіней, Сад Пророцтв… Я ці стежки вже вивчив назубок, із зав’язаними очима їх по черзі обійду. Зрештою, за п’ятнадцять років тут мало що змінилося. Хіба що трохи побільшало дерев і цього… хай йому рясно ростеться, листя.

— Можеш не приходити, — знизала у відповідь плечима Лілія. — Ніхто тебе сюди й не тягне, Ральфе. Навпаки, твої щоденні зітхання та буркотіння жахливо мене відволікають.

— Відволікають? — обурився ельф. — Цікаво, від чого? Від цього синього цвіту? Чи від тієї білої… — він заклацав пухкими пальцями в повітрі. — Спіралі! — зрадів. — Ні, ти не подумай, я дуже люблю дерева, квіти… Адже ж я ельф, а кожен поважний ельф просто зобов’язаний бути ввічливим із природою і обожнювати її від усього великого серця. А в ельфів серце й справді велике та палке — сподіваюся, ти про це не забуваєш. Та зранку, окрім коріння і гілок, я також дуже люблю мирно поспати. Але з твоїми ранковими мандрами по всіх без винятку ділянках королівського, хай йому, саду я ніколи не можу зробити цього на своє ельфійське задоволення.

— Не мусиш гуляти зі мною, — усміхнулася Лілія. — Спи собі на своє ельфійське задоволення.

— Я не можу, — відрізав ельф. — Я, якщо ти забула, твій єдиний і найвідданіший друг та охоронець, — Ральф поважно випрямився й ніби став вищим на кілька пухких ельфійських пальців. Лілії здалося, що відважний охоронець ще трохи — і дотягнеться рудою маківкою до її плеча. — Завжди готовий супроводжувати тебе в будь-яке місце королівства. Якщо треба — й небезпечніше та далекіше, ніж затишний придворний сад. Лише нагадаю, що ти навіть не належиш до Величної Касти Садівників, які, при всій моїй безмежній повазі до їхньої важкої й відповідальної праці задля добробуту кожного, навіть найдрібнішого мешканця королівства, та їхньої невичерпної турботи про… — ельф розлився соловейком у розквіт шлюбного періоду; його тонкий голос затремтів від граничної наснаги, напруги й вдячності перед усіма по черзі чинами розгалуженої Касти Жерців: від найвищих до найменших.

— Нікого зі жерців зараз немає поруч, — фиркнула його подруга.

— У тому й річ, — підскочив ельф на коротеньких ніжках. — Ти дивишся просто в саму, хай її, сутність питання. Жодного з них немає в Саду в такий ранній час, хоча… не мені, звісно, вказувати вельмишановному товариству на обов’язки, але повинні. А ми, — він солодко прикрив яскраво-зелені оченята, — ми повинні міцно спати у своїх м’якеньких ліжечках. А якщо вже єдині в королівстві не спимо, то маємо повне право сміятися, сперечатися й трохи забавлятися, поки інші дрімають.

Лілія тим часом ішла між рядами квітів та дерев, обережно торкаючись листя й наче слухаючи серце кожної рослини. Її пальці відчували невидимі струни магії, що проходили крізь коріння та стебла.

— Саме завдяки відсутності Садівників я й можу почути на повну силу шепіт рослин, — тихо мовила вона. — Їхню радість, смуток та надії. Колись сказав мудрець: «Коли говорить чиста душа, увесь світ слухає»…

— Мене теж почуй, — не пройнявся її словами ельф. — Бачать Ангели Квітів, я не дурніший за траву. Багато хто з жерців і так поглядає в наш бік косо, а якщо Каста вирішить, що ми зазіхаємо на владу поважного товариства, можемо нажити собі чималих проблем. Ти лише звичайна дівчина… з незвичайними здібностями. Не жрець, і, між нами кажучи, ніколи ним не станеш. Нема чого зайвий раз висовуватися. — Він зітхнув, спостерігаючи, як Лілія прямує до чародійного ставка, й пробурмотів собі під ніс: — Іноді я навіть хочу, щоб на королівство зійшла зима. Може, тоді відісплюся…

Лілія розсміялася дзвінким кришталевим сміхом:

— Зим не буває. Тільки не кажи, що віриш у цю маячню.

— Як це не буває? — Ральф оббіг дівчину та перегородив їй шлях. Лілія нахилила голову й іронічно підняла брову. — Зима вже колись була, первосвященник читав про це проповідь… Ах, ось у чому річ, — він насупився і погрозив подрузі пальцем. — Тепер зрозуміло, чому ти так мало спиш — ти навчилася дрімати на недільних месах із розплющеними очима. Зізнавайся, як тобі це вдається?

Замість відповіді Лілія похитала головою. Ельф видерся на великий камінь і заходився урочисто декламувати, копіюючи жестами й інтонацією проповідь Головного Садівника:

— Колись давно-давно, коли всі квіти були синіми, а вода в річках текла у зворотному напрямку, королівство переживало час надзвичайного розквіту. Світ тоді дихав гармонією кольорів — небо сяяло лагідним золотом, одяг людей мерехтів усіма відтінками веселки, а кожен камінь мав власне єство. Кілька років поспіль рослини дарували багатий урожай, мешканці забули, що таке голод і, як часто буває в добробуті, зосередилися на розвагах та негідних справах. Вони відмовилися тішити Ангелів Квітів жертвоприношеннями, відхилилися від вікових традицій, стали жадібними, заздрісними й розпусними.