Стежка Забутих Іграшок та втрачений ведмедик

Срібне озеро залишилося позаду, а повернута магія першої лілії подарувала Таї та Бучу нові сили. Проте гуркіт, що лунав із глибини саду, змушував їх поспішати. Жива карта в руках принцеси тепер наполегливо вела їх туди, де дерева ставали схожими на величезні кубики, а замість кущів росли гігантські пірамідки. Вони вийшли на «Стежку Забутих Іграшок».
Це було дивовижне і водночас трохи сумне місце. На гілках дерев тут висіли брязкальця, у траві ховалися порцелянові ляльки, які колись належали дітям усього королівства, а вздовж дороги стояли дерев'яні конячки-гойдалки. Усі ці іграшки потрапляли сюди, коли діти виростали або просто забували про своїх маленьких друзів.
— Ой, Буч, поглянь, — тихо мовила Тая, зупиняючись біля плюшевого зайця без одного вушка. — Мені здається, їм тут дуже самотньо...
Буч раптом нашорошив вуха і закрутив головою. З-за великого пагорба, складеного зі старих різнокольорових м'ячів, почулося тихе, ображене сопіння. Друзі обережно зазирнули туди й побачили... великого плюшевого ведмедика шоколадного кольору. На його шиї висіла маленька багряна стрічка, а на животику була латочка у вигляді серця.
Тая зойкнула і притиснула руки до рота.
— Плюш?! Це ти?!
Ведмедик повільно підвів голову. Його чорні очі-гудзики блиснули.
— Тая?.. — прошепотів він кумедним, набитим тирсою голосом. — Ти все-таки прийшла? А я думав, ти зовсім забула про мене, коли тобі виповнилося дев'ять і у твоїй кімнаті з'явилося велике дзеркало та дорослі сукні...
— Ні, Плюш, я не забула! — на очах дівчинки виступили сльози. Вона підбігла і міцно-міцно обійняла старого друга. — Я шукала тебе всюди під ліжком і в шафах! Мені сказали, що ти загубився під час переїзду до нової вежі!
Ведмедик м'яко заворчав і обійняв її у відповідь своїми плюшевими лапками. Буч теж підбіг і почав весело облизувати ведмедя в ніс — він чудово пам'ятав Плюша, адже колись вони разом спали на королівському килимку.
— Я не загубився, Таю, — сумно сказав ведмедик. — Мене забрала Смута. Коли магія Блакитних Лілій почала згасати, Смута замкнула мене тут. Адже я — твій найтепліший дитячий спогад. Якщо ти забудеш про мене, твоє серце стане дорослим і холодним, і ти більше ніколи не зможеш розмовляти з квітами. А ще... Смута повісила на мене ось це.
Плюш повернувся спиною, і Тая побачила, що на його багряній стрічці висить другий замок — він був зроблений із чорного металу і пахнув пилом та старими образами. На ньому світився напис: *«Мене відкриє те, що не вмирає, навіть коли дитина виростає».*
Тая витерла сльози й усміхнулася. Вона подивилася на Плюша, потім на Буча, і зрозуміла відповідь.
— Це дуже просто, — впевнено сказала принцеса. — Це **Любов до друзів**. Ми можемо вирости, змінити іграшки на книги, але тепле почуття до тих, хто був із нами поруч, залишається в серці назавжди.
Вона поцілувала ведмедика прямо в латочку-серце на животику.
*Дзинь!* — чорний замок миттєво тріснув і розсипався на тисячі маленьких сонячних іскорок. Багряна стрічка на шиї Плюша засяяла, а сам ведмедик став легким і ніби ожив ще сильніше. У той же момент десь далеко в саду розквітла друга Блакитна Лілія, і повітря навколо наповнилося солодким ароматом меду та ванілі.
— Дякую, Таю! — вигукнув Плюш. — Тепер я вільний. І я знаю, куди Смута сховала останні п'ять замків! Вона об'єднала їх в один великий засув прямо на Джерелі Ранкової Роси в Долині Заснулих Тіней. Вона хоче, щоб усе королівство заснуло назавжди. Я покажу вам дорогу!
Тепер їх було троє: маленька принцеса, вірний пес та ожилий плюшевий ведмедик. Озброєні дружбою та щирістю, вони вирушили на останній, вирішальний бій за магію Блакитних Лілій.