Таємниця королівського підвіконня

У самому центрі Смарагдового Королівства, на найвищій вежі замку, де сонячні зайчики прокидалися раніше за всіх, жила принцеса Тая. Їй було всього десять років, і вона мала особливий секрет: Тая вміла розмовляти з квітами.
Того ранку дівчинка прокинулася від ледь чутного зітхання. Це не був вітер, що бавився фіранками, і не скрип старих дверей. Це був голос, тоненький і ніжний, наче дзвін кришталевого келиха.
— Ох, мої пелюстки стали важкими, наче наповнені не росою, а смутком... — прошепотіла Блакитна Лілія на підвіконні.
Тая миттєво підхопилася з ліжка. Її босі ніжки торкнулися теплої дерев’яної підлоги, а довге нічне платтячко зашелестіло слідом. Вона підійшла до вікна і побачила те, від чого її серце стислося: найкрасивіша лілія, яка зазвичай сяяла м’яким лазуровим світлом, сьогодні виглядала втомленою. Її голівка схилилася до самого горщика.
— Що сталося, люба? — Тая обережно торкнулася пальчиком пелюстки. — Я ж полила тебе вчора найчистішою водою з фонтану.
— Вода не допоможе, маленька принцесо, — сумно відказала квітка. — З нашого саду зникає Радість. Хтось замкнув Джерело Ранкової Роси на сім замків, і тепер ми, лілії мрій, потроху засинаємо. А коли ми заснемо назавжди, люди в королівстві забудуть, як це — щиро посміхатися.
Тая подивилася у вікно. Величезний королівський сад, який завжди нагадував яскравий килим, сьогодні здавався трохи блідішим. Навіть сонце, здавалося, світило не так яскраво, як зазвичай.
— Я не дозволю цьому статися! — рішуче промовила Тая. — Я знайду це Джерело і ці сім замків.
Вона ще не знала, що шлях до Джерела лежить через зачаровані стежки, де дерева вміють переставляти коріння, а хмаринки іноді спускаються низько, щоб підслухати розмови мандрівників. Але Тая була не просто принцесою, вона була другом для всього живого в цьому замку.
Дівчинка швиденько взула свої улюблені зручні туфельки (бо в королівських бальних сукнях по горах не побігаєш) і взяла маленьку плетену сумку.
— Зачекай, Таю! — раптом почулося з кутка кімнати.
З-під ліжка висунувся мокрий чорний ніс, а потім з’явилися великі добрі очі. Це був Буч — золотистий лабрадор, який вважав себе найголовнішим охоронцем принцеси. Він голосно позіхнув і весело вильнув хвостом.
— Ти ж не думала, що підеш у пригоду без мене? — здавалося, казав весь його вигляд.
Тая посміхнулася і обійняла пса за шию.
— Звісно ні, Буч. Разом нам не страшний жодний туман.
Так почалася їхня велика подорож. Маленька дівчинка, вірний пес і одна велика таємниця, яку їм належало розгадати, щоб врятувати Блакитні Лілії.