VII

 Минув рiк. I знову осiннє листя мнулося пiд кроками блакитних ботильонiв. Побачивши на черевиковi трiщинку, Настя подивилася в люстерко. Що це? Кути рота опустилися. Iз дзеркала на неї дивилася засмучена жiнка. Чому? Адже все добре. Родичi i знайомi ставляться до Настi з повагою. Звичайнi перехожi вiтаються на вулицi, бо знають її в лице. Серiал набув популярностi. Вже й забула отi важкi часи гидкого каченяти, стан приниження i образ.

 Настрiй погiршився. Зiрвала зйомки. Не вдавалося посмiхнутися. Ромчик крутився навколо бiлкою. Немає, де правди дiти, поганим настроєм захворiли всi навколо. Альбертович напружив м'язи розуму, якщо такi насправдi iснують, i вiдправив всiх у вiдгули.

— Моя мила, моя люба, що трапилося? Де та птаха, яка завжди клопочеться за нами i має вигляд царiвни? Чим допомогти тобi, моє янголятко? — Роман не розумiв, що з ним не так? Чому Настуся засмучена i невесела? Чому не пiклується про нього? Сама не своя.

 За тиждень зйомки вiдновили. Однак Настя дивувала не талантом, а його вiдсутнiстю. Тихо й непомiтно покинула кiно i... Рому. Придбала будинок, де вперше зустрiла коханого. Забрала до себе стареньких батькiв. Бiльше нiхто нiчого про Настю не знав. Та й Рома швидко заспокоївся. Затягнула його акторська круговерть.

 Проїжджаючи одного весняного дня через дачне селище, Роман згадав той дивний будиночок в стилi п'ятидесятих. Пiд'їхав ближче. Вирiшив завiтати в гостi. Стукав в усi вiкна. Та вдома нiкого не було. Не дуже й засмутився. Сiв пiд вербою на ослiнчик та й замилувався охайним подвiр'ям, яке повертало його в далеке минуле, вiдоме з розповiдeй дiда та кiлькох фiльмiв, де довелося грати. Хата бiла, ставнi пофарбованi яскраво зеленим, на вiкнах вишитi фiранки... З почуттям виконаного обов'язку покинув подвiр'я i завiтав до магазину, який знаходився навпроти. В черзi звернув увагу на синє потрiскане взуття пишнотiлої жiночки, яка стояла попереду i тримала донечку на руках. Не втримався, торкнувся рожевої щiчки. Дiвчинка ображено скривилася i заплакала, та так голосно, що Роман був вимушений вийти з примiщення, аби маленька заспокоїлася. Уже й повертатися до магазину не було бажання. Взявся за кермо, натиснув на газ i... згадав Настю. Це ж на неї схожа та маленька капризуля. Це ж в цих черевиках i рожевiй пiжамi Альбертович привiв Настю на знiмальний майданчик. Чи обiзнався? Звiдки в неї дитина? Напевне, доглядає чужу. Копiйчину заробляє. Можливо, тiльки здалося, що на Настю i на нього схожа...

 На ганку з'вилася не звичайна жiнка, а мадонна з дитиною. Такими гарними вони були, що в Романа в горлi пересохло. Найрiднiших людей в цю мить на Землi не iснувало... Це ж Настя i його донечка! Нiяких сумнiвiв.

— А де моя лозина? Чому менi нiчого не сказала? Куди совiсть сховала?
Настя посмiхалася. Донечка вже не бажала плакати, а тiльки кокетувала i iнодi дарувала татковi успадковану вiд нього ж посмiшку.

— Себе впiзнав? — запитала Настя.
— Так. Не лише себе, а i тебе. Тiльки ж я негарний, а донечка красуня. До речi, як назвала?
— Оксанка. Як же ще?
— Ти сама живеш чи замiжня?
— З батьками.
— Так вдома ж нiкого немає.
— До лiсу пiшли або бiля рiчки гуляють.

 Рома переминався з ноги на ногу. Хотiлося, як зазвичай, бути найкращим i найдотепнiшим, але бракувало слiв i повiтря... 
— Насте, прошу твоєї руки взамiн на моє серце. 
— Втретє замiж? Чи варто?
— Варто-варто... Ти щось обносилася, моя люба! Поїхали придбаємо тобi i Оксаночцi новi речi! 

 Маленька крокувала попереду, побачивши своє вiдображення у великому дзеркалi, почала кривлятися перед ним.
— Оксанко, не можна так себе вести, — Настя взяла дитину за руку i повела до полички iз взуттям.
— Чому не можна? Моє дитинство пройшло взагалi серед кривих дзеркал. Бабуся бiлети продавала в парку на атракцiони. Корчити пики корисно! Ти ж не не будеш заперечувати того, що твiй чоловiк — найкращий кiноактор? Все життя змiнюю вираз обличчя i проживаю чужi життя... Знала б ти, як хочеться сiмейного затишку, любовi i дитячих усмiшок!

 Оксанка взяла з полички блакитну туфельку i намагалася її взути, та всi спроби були марними.
— Навiть мрiї успадковуються, — здивовано сказала Настя.
— Ти про що? — не зрозумiв Роман.
— Я про щастя...