V

 Коли прийшов час ховати Наталку, Настя, як нiколи, була завантажена роботою. Тiльки-но очолила вiддiл. Захворiли продавчинi. На жаль, не мала можливостi попрощатися з найлiпшою подругою. Та й вдома не могла наплакатися досхочу. Вже мiсяць в квартирi проживав Кирило. Досвiдчений в любовних справах чоловiк швидко завоював прихильнiсть Дiни. Дiвчина враз подорослiшала, в усьому старалася бути схожою на коханого.  Рiзницю в десять рокiв можна було визначити лише за допомогою паспортiв. Єдине, що дратувало Кирила — домашньою роботою, як i ранiше, займалася Настя. Коли Дiна поїхала на похорон, мiж Кирилом i Настею вiдбулася неприємна розмова.
— Насте, треба пом'янути Наталку, — Кирило поставив на стiл пляшку горiлки i коробку цукерок з лiкером.
— Звичайно, треба. Боляче на душi. Як там Лiза з Дiною? Дуже шкода їх.
— Всi жiнки красивi i хорошi у вас в родинi, от тiльки не можу зрозумiти вашi спiввiдносини. Чому Наталка малих дiвчат на батька покинула i вийшла замiж вдруге?
— Вона ж мала тяжку хворобу... Ось таким дивним чином позбавила дiтей болю. Не хотiла, щоб вони вiдчували прихильнiсть до неї. Берегла вiд смутку i скорботи.
— Це правда, що вона тебе сама вибрала для Леонiда?
— Та нi. Навряд. 
— Гарний смак у Наталки. Але менi здається, що вона перестаралася. Давай ще третю вип'ємо за неї, тiльки не сачкуй. Пий до дна! 
— Я, Кириле, не люблю горiлки. 
— Третю можеш i не пити, а четверту — обов'язково. Розмова є.
 Настя розгубилася. Послухалася. Щоки почервонiли. У шлунку запекло. 
— Вiдтепер будете в усьому слухатися тiльки мене. В квартирi прибиратиме Дiна. Ти була поганою мачухою, тому що не навчила дiтей готувати i слiдкувати за порядком. Наливай! Переходимо до п'ятої.
Настя послухалася.
— Наступне. Ти тут на пташиних правах. Прошу... Вимагаю на протязi мiсяця знайти собi нове житло. Наливай!
 Страх скував Настю. Рука тремтiла, як у п'яницi. Налила.
— Дивлячись на мене, чи могла ти подумати, що я наволоч?
— Нi...
— Так i є. Зможеш залишитися у тому випадку, якщо дiлитимеш мене з Дiною. 
— Що ти мелеш? Ти п'яний. Час вiдпочивати. Завтра рано вставати. Завершаймо. Досить.
— Слухаю тебе, моя володарко. Я чекатиму. Ти ж Льоньку дiлила з його коханками?
— Це тебе нiяким чином не торкається. Бачу, що п'яним прикидаєшся, — нi за яких умов вiдтепер Настя не сяде за один стiл з Кирилом. Шкода Дiну. Знайшла отаке чудовисько. Вовк в овечiй шкурi. 
 Наступного ранку Настя заспокоїлася. Кирило вiв себе належним чином. Напевне i не пам'ятав, що звечора наговорив.

 Потяг, яким Дiна поверталася до Києва, прибував о шостiй ранку. Кирило, щоб зустрiти кохану, прокинувся о четвертiй. Прийняв душ. Поснiдав i... попрямував до Настиної кiмнати.
 Те, що вiдбулося потiм, Настя згадувала з жахом. Ледве вибралася с-пiд важкого тiла. Схопила валiзу з документами, коробку iз взуттям i плащ. Босонiж в пiжамi спустилася на подвiр'я. Присiла на лавочку, абияк витерла вологими серветками ноги. Взула блакитнi ботильони i пiшла вранiшнiм Києвом. Навiть в засмученому станi милувалася безлюдним мiстом. Завернула в невеличкий скверик i замислилися над своїм життям...
 З-пiд сусiдньої лавочки почула голос. Пiдбiгла, щоб допомогти чоловiковi пiднятися. Шкода стало старенького.
— Не сподiвався вранiшньої пори зустрiтися з добрим серцем.
— Прохолодно. Чому ви на вулицi? Немає житла?
— Майже так. А ти чому мерзнеш?
— Краще не питайте. Нецiкава iсторiя. Телефон i ключi в квартирi залишила. Повертатися лячно... А треба ж.
— Ну i вигляд у тебе!
— Що? На свiй подивiться! 
— Робота в мене така..
— Пiд лавочками спати? Що це за робота? — Настя голосно смiялася. Сама себе не впiзнавала. Не даремно говорять, що з ким поведешся, в того i наберешся. 
— Я актор... Тобто кiнорежисер. В образ втiлююсь.
 Настi стало шкода старенького. Навигадував казна що. Дома на неї чекали такi ж безпомiчнi батьки. Що тепер? До них повертатися? Але ж роботи в мiстечку немає.

— Георгiй Альбертович, — чоловiк простягнув брудну руку. 
— Настя, — довго вагалася, а потiм таки вiдповiла взаємнiстю. 
— Чому менi не вiриш? Вчорашнiй вечiр провiв з безхатченками, а ранок зустрiв з красунею. Ти бачила "Генерали пiщаних кар'єрiв"?
— Не пам'ятаю. Пiсню чула. Дуже гарна.
— То старе кiно, нехай. "Капернаум" бачила?
— Так. Дивовижний фiльм. Декiлька разiв дивилася.
— Знаєш, чому подiбнi фiльми пiдкорили серця людей?
— Гарнi сценарiї. Талановитi режисери.
— Так. Це правда. Але справа в iншому. Актори в тих фiльмах з народу. Безхатченки. Ось в чому успiх цих фiльмiв.
— Справдi? Не знала.
— Менi саме така акторка, як ти, потрiбна. Ходiмо на проби. 
— Ви що! Я не з безхатченкiв... Поки що.
— Не сприймай ти все буквально. Ходiмо!
Пiшла. В рожевiй пiжамi i блакитних ботильонах...