III

— От дивлюся я на тебе, Насте, i заздрю чорною заздрiстю.
— Менi??? — це мабуть вперше за все життя їй позаздрили. Наталка не жартувала. Настя перебирала можливi варiанти того, що в неї могло бути краще за iнших, i нiчого не знаходила. Посмiшка розтягувалася до вух. — Ну в тебе й жарти, Наталко!
— Якi жарти? Ходiмо до люстерка. Глянь на свої брови. В кого лiпшi?
 Настя не хотiла засмучувати Наталку i брехати не мала бажання. Намальованi київським майстром брови програвали в порiвняннi з Настиними натуральними.
— Так я ж їх кожного дня щипаю. Якщо забуду, то негарнi. Повiр менi.
— Молодець! Правильно робиш. А тепер подивись на губи. Я вже скiльки грошей у свої вклала, а вони однаково менi не до вподоби. У тебе ж вiд природи великi i соковитi.
 Настя не знала, що й сказати, та глянувши в дзеркало, зловила себе на думцi, що вона не така й погана, якою до цього себе вважала. Худа, правда...
— Так я дуже худа...
— Ти менi зразу сподобалася, коли я тебе вперше побачила. Струнка хода. Горда постава. Балетом займалася?
— Так. З сестрою трiшки вiдвiдували балетний гурток.
— Чому ж покинула?
— Анжела вiдмовилася ходити, а потiм i я. Якби ж балетна школа, а то безкоштовний гурток. Вирiшили, що це марна трата часу. Однак, коли нiкого вдома немає, то я танцюю...
— Ти? Танцюєш? — Наталка швидко знайшла на телефонi "Танець маленьких лебедiв".
— Вимкни. Це для дiтей. Не подобається. 
— Чекай... — Наталка увiмкнула "Попелюшку" Прокоф'єва.
— Подобається, але є краще. Сильфiда, наприклад.
— Що? Яка ще Сильфiда?
— Не знаєш? Тодi Баядерку.
 Наталка швидко знайшла потрiбну мелодiю. Настя скинула вилинявшу футболку. Залишилась у чорному бюстгалтерi i червоних лосинах. Дiстала з шафи зелений шовковий шарфик з помаранчевим турецьким орнаментом i зав'язала ним волосся...

 — Мда... Немає слiв, — перше, що сказала пiсля побаченого Наталка. — Що ж це у нас за країна така, що справжнi таланти... стають запасними дружинами для колишнiх чоловiкiв? 
— Ну як? Сподобалося? — запитала Настя, одягаючись в стару футболку. Обличчя розчервонiлося. Жирне волосся ще дужче замастилося. Пахла негарно...
— Сподобалося, звичайно. Дiвчат чому танцям не навчаєш?
— Не знаю... Не вмiю вчити. 
— Чому перегодовуєш? Сама ж — струнка i худа, чому за донечками погано дивишся? 
— Так, як iнакше? Навпаки, стараюся готувати смачненьке.
— Егоїстка ти, Насте, — вирвалось у Наталки.
— Так i є. Всi мене егоїсткою з дитинства називають. Було, виконаю домашнi завдання, сестра не додивиться, помилку допустить при списуваннi, сварять мене. Та й зараз, не завжди встигаю рiдним допомагати...
— Невже i Льонька тебе егоїсткою називає? — очi Наталки округлилися.
— Колись називав. Колись давно. А зараз у нас з ним гарнi стосунки. Хiба що...
— Що? Продовжуй, — Наталчинi силiконовi губи розтяглися в посмiшку.
— Спiлкуємося мало. На роботi вiн дуже заморюється. 
— Нема питань. Вибач. Наша розмова скотилася в хибне русло. Поговоримо про iнше. Про потрiбне i корисне.
— Слухаю уважно.

— Маю проблеми зi здоров'ям. Потрiбне свiже повiтря i тиша. Вимушена повернутися додому. 
— А я? А менi куди?
— Добре, що егоїстка, хоч не розпитуєш про хворобу, — Наталка посмiхнулася. — Ви переїдете до Києва. Будете жити в моїй трикiмнатнiй квартирi. Я ж займуся ремонтом будинку. Можливо, органiзую базу вiдпочинку. Грошi заробляти вмiю. А з чоловiками, Насте, менi так само не щастить, як i тобi.
— Та ну. В мене все нормально.
— На жаль, Насте, iснують речi важливiшi за чоловiкiв, та, навiть, за родину...
— Ти про здоров'я? 
— Саме про нього кляте...
— Чим тобi допомогти? Можу кров здати... Якщо треба, то й нирку...
— Дякую, моя мила, — Наталка обiйняла подругу i довго не вiдпускала. — Iнодi хочеться плакати, але не можу — розучилася. Та й сльози нiчого не змiнять, нiчим не допоможуть. Я все шкiдливе i непотрiбне давно викинула зi свого життя...  Жодного хибного кроку, iнакше — кiнець. А зараз, Насте, про головне. Готую папери на спадщину. Київську квартиру залишу Дiночцi, а будиночок бiля рiчки — Лiзi. Ми з дiвчатами про все домовилися. 
— Наталко, ти квапишся зi спадщиною. Тiльки не подумай, що я хочу мати з цього зиск. Ти ж молода ще.
— Подружко моя найкраща! Який зиск? Льонька — голий, як сокiл. Квартира i будинок — моя власнiсть. 
 Настя почувалася незручно. В Києвi вона потрiбна дiтям, але ж в мiстечку залишаться батьки, сестра, племiнники... Їм важко буде без неї. З iншого боку — була, не була! Дуже хотiлося змiн. А тут, така нагода— Київ. Мiсто дитячих i дiвочих мрiй.