Глава 29. Повернення до рідних берегів та вічне кохання

Глава 29. Повернення до рідних берегів та вічне кохання

У грандіозному королівському палаці панувало свято, якого підводне царство не бачило вже кілька століть. Звільнення від багатовікового страху перед Морфеною та остаточне знищення її темної магії наповнили глибини справжніми радощами.

Величні зали, викладені рожевим коралом та сяючим перламутром, відбивали тисячі сріблястих відблисків. Довкола кришталевих колон радісно кружляли кольорові зграї риб, а доброзичливі кальмари влаштували дивовижний танцювальний флешмоб, граціозно рухаючи щупальцями під ритмічні звуки морських мушель. Мешканці глибин співали й аплодували, вітаючи свою повернену Королеву Селену, мужніх принцес та юного Микиту, який став справжнім героєм для всього підводного народу.

У центрі тронної зали стояли Аурелія та Микита, міцно тримаючись за руки. На їхніх обличчях сяяли посмішки, проте в очах проглядалася легка, розчулена втома.

Король, висіч від срібного трону, уважно спостерігав за закоханими. Він бачив, як Микита із захопленням дивується підводним дивам, але водночас помічав, із якою тугою той іноді дивляться вгору — туди, де крізь товщу води ледь пробивалося далеке сонячне світло. Володар підводного світу усвідомлював: Микита здійснив неймовірний подвиг, відмовившись від усього людського ради Аурелії, але його справжній дім, його коріння та рідні залишилися там, на суходолі.

Поруч із Королем тихо з’явилася Королева Селена. Вона лагідно поклала долоню йому на плече й мовила:

— Подивися на них, мій королю. Вони готові жити тут ради одне одного, але їхнє спільне щастя чекає на них там, під сонцем. Аурелія щиро полюбила той світ, а Микита заслужив повернутися до своєї родини.

До них підпливла Вівіана, в її очах блищали сльози:

— Тату, мамо правий. Поглянь, як Микита сумує за бабусею та батьками, а Аурелія так тепло розповідала мені про Одесу! Вони повинні бути там, де їхнє серце.

Король глибоко зітхнув, його погляд пом'якшав. Він підняв руку, і в залі миттєво запанувала урочиста тиша. Затихла підводна музика, а риби й кальмари зупинилися в очікуванні монаршого слова.

— Мій любий народе! — велично виголосив Король, його голос лунав луною від перламутрових склепінь. — Сьогодні ми святкуємо перемогу світла над темрявою. Але найвищою силою у Всесвіті є кохання. Микита довів свою відданість, віддавши своє людське життя заради нашої доньки. Проте справжня справедливість вимагає винагороди, а не жертви!

Король обернувся до здивованих закоханих і продовжував:

— Зважаючи на велике серце Микити та прохання моєї королеви й доньок, я оголошую своє рішення: Аурелія та Микита знову стануть людьми й повернуться на суходіл! Проте зв'язок із морем не буде розірвано назавжди. Раз або двічі на місяць, під час повнолуння, вони зможуть занурюватися у хвилі, повертати свій хвостатий образ і приплывати до нас у гості!

У залі пролунав радісний вигук! Микита застиг у німому шоці від такої несподіванки. Він не міг повірити власним вухам. Хлопець обернувся до Аурелії й із трепетом прошепотів:

— Аурелію... милий мій ангел, а ти сама цього хочеш? Ти справді хочеш повернутися зі мною на сушу?

Аурелія засвітилася від неймовірного, безмежного щастя. Вона міцно пригорнулася до нього й вигукнула:

— Звісно, Микито! Я так мріяла знову пройтися затишними вулицями Одеси, побачити море з високого берега, бути поруч із тобою й твоєю чудовою родиною! Я так прив'язалася до твоїх батьків і особливо до бабусі Оксани... Вона стала для мене такою рідною!

Микита відповів гарячим обіймом, відчуваючи, як з душі спадає важкий камінь. Він так хвилювався про те, як його родина переживає його зникнення, і тепер знав, що зможе знову обійняти своїх рідних.

Королева Селена підпливла до них із невеликою сяючою скринькою з мушлі. Вона відчинила її, дістаючи два витончені кулони у вигляді перламутрових мушель із маленькими прозорими перлинами всередині.

— Це мій материнський дарунок вам, — тепло мовила Селена, одягаючи кулони на шиї Аурелії та Микити. — Ці перлини зберігають прадавню магію океану. Вони оберігатимуть вас на суходолі, даруватимуть здоров'я та гармонію, і саме вони дозволятимуть вам легко повертати морську форму, коли ви захочете відвідати нас.

Вівіана підійшла до сестри й, не стримуючи сліз, міцно обняла її:

— Я буду так за тобою сумувати, Аурелію... Але я дуже щаслива за вас. Приплывайте до нас якнайчастіше!

Після зворушливих прощань із королівською родиною та сестрами, Аурелія та Микита, тримаючись за руки, спрямували свій шлях вгору. Магія Селени повільно закружляла навколо них сяючим вихором.

Вони вирнули на поверхню Чорного моря прямо біля скелястого одеського узбережжя. Вечірнє сонце м'яко освітлювало золоті хвилі. У той самий момент магічне сяйво оголило їх: смарагдовий та рудий хвости розчинилися, і на їхньому місці знову з'явилися людські ноги.

Вийшовши на теплий піщаний берег, закохані вдихнули свіже, знайоме повітря Одеси. Набережною йшли люди, зайняті своїми щоденними справами. Багато хто з містян усе ще обговорював нічні події й похмуро вважав, що Микита загинув у морській безодні.

Проте на лавочці неподалік, біля самісіньких скель, сиділа бабуся Оксана. Вона не вірила чуткам і щодня приходила до моря, відчуваючи серцем, що її внук повернеться.

Раптом літня жінка підвела очі й застигла. Вона побачила, як від води до неї йдуть Микита та Аурелія — живі, щасливі й сяючі від кохання!

— Бабусю! — з радісним вигуком закричав Микита й щодуху біг до неї.

— Оксано Володимирівно! — посміхалася Аурелія, поспішаючи вслід за ним.

Бабуся Оксана схопилася з лавочки, її очі заповнилися сльозами безумного щастя. За мить усі троє злилися в міцних, теплих обіймах.

— Я knew... я відчувала, що ти повернешся, мій хлопчику! — схлипувала бабуся Оксана, обнімаючи внука й дбайливо погладжуючи Аурелію по рудому волоссю. — Дякувати Богові, ви обоє цілі та неушкоджені!