Глава 26. Світло кохання у морок темного заточення

Глава 26. Світло кохання у морок темного заточення

Вогка, похмура печера на самому дні глибокої ущелини дихала холодом і відчайдушним мороком. Стіни, вкриті чорним слизом та отруйними водоростями, поглинали будь-яке світло, а в повітрі висів важкий запах чаклунства. Саме тут, у магічній клітці з темних залізних прутів, опинилися Аурелія та Микита.

Позаду клітки з зловісним посміхом ходила сама Морфана. Її темна мантія розліталася під водою, наче крила отруйного кажана, а очі палали диким, жадібним вогнем. Вона дивилася на закоханих, які тиснулися один до одного, і її зловісний сміх лунав по всій печері, розрізаючи тишу:

— Ха-ха-ха! Подивіться на них! Яка зворушлива картина! Любов... яка ж це дурна та безглузда слабкість! Вона робить вас беззахисними, мов безпомічні мальки!

Микита протирав очі, все ще не до кінця вірячи в те, що відбувається навколо. Для нього, звичайного хлопця та майбутнього інженера з Одеси, все це здавалося неймовірним сном. Він бачив перед собою справжню відьму — точно таку, про яких раніше читав лише в казках або бачив у кіно! Проте замість того, щоб піддатися паніці чи страху, у його серці спалахнула гаряча, смілива рішучість. Він зробив крок уперед, міцно закриваючи собою Аурелію, і, утримуючи рівновагу своїм новим смарагдово-синім хвостом, гордо звів голову.

— Ах ти, відьмо! — відважно, як справжній герой, вигукнув Микита, його голос лунав луною від камінних стін. — Випусти її! Сразися зі мною, якщо ти така сильна, а не ховайся за магічними ґратами!

Морфана на мить застигла від такої зухвалості, а потім знову зайшлася гучним, зневажливим сміхом, від якого зі стелі печери посипалося дрібне каміння:

— Що?! З тобою?! Ой, не сміши мене, глупий смертний! Аха-ха-ха! Ти ледве навчився ворушити своїм новоспеченим хвостом, а вже намагаєшся вдавати з себе захисника! Ти тут ніхто, звичайний хробак у моєму підводному світі!

Аурелія, бачачи, що відьма стає все лютішою, з розпачем у очах припала до залізних прутів. Вона подихала з важким трепетом і заговорила благаючим, сповненим сліз голосом:

— Прошу вас... Морфано, благаю! Відпустіть нас! Якщо вам потрібна я — заберіть мене, але відпустіть Микиту! Він не винен! Він людина, він нічого вам не зробив! Прошу, змилуйтеся хоча б над ним!

— Ні за що! — миттєво обернувся до неї Микита, беручи її тремтячі долоні у свої гарячі руки. Він подивився в її лазурові очі з безмежною ніжністю та непохитною вірою. — Дорога моя, навіть не думай про це! Я ніколи, чуєш, ніколи тебе не брошу! Ми разом у цьому, і я не залишу тебе одну з цією потворою!

Морфана зневажливо скривилася, спостерігаючи за їхніми почуттями, і розставила руки в боки:

— Які ж ви наївні! Мій план простий і бездоганний. Мені не потрібні ваші дрібні життя самі по собі. Дуже скоро сюди припливе твоя «любощами палаюча» родина, Аурелію. Твоя мама-королева та твій батько не зможуть дивитися, як їхня улюблена донечка та її смертний обранчик конають у цій темниці. І тоді умова буде одна: я віддаю їм вас — цілих і неушкоджених, а вони натомість віддають мені корону, Тризубець і повну владу над усім морським царством! Назавжди!

Микита обурено похитав головою, його очі палали гнівом:

— Ну ви справді справжня відьма... Ви не заслужили нічого, крім ганьби! Королівство належить добру й правді, а не вашій отруті! Відпустіть нас негайно!

— Остинь, людино! — суворо відрізала Морфана, розвертаючись до виходу з печери. — Скоро все закінчиться, так що насолоджуйтеся останніми хвилинами разом, поки можете! Аха-ха-ха! А я йду з нетерпінням чекати на ваших королеву та короля!

З цими словами відьма зловісно розсміялася й зникла у фіолетовій туманності за межами печери, залишивши важкі магічні чари вартувати вхід.

У темниці запанувала тиша, переривана лише тихим сплеском води та болісними схлипуваннями.

Аурелія, позбавлена сил, підігнула свій зграбний рудий хвіст і опустилася на холодне дно клітки. Сльози беззупинно текли з її очей, змішуючись із солоною водою. Вона закрила обличчя долонями й гірко закричала від відчаю.

Микита миттєво опустився поруч, міцно обняв кохану за плечі й пригорнув до своїх грудей.

— Ну що ти, моя мила... Не плач, благаю тебе, — дбайливо прошепотів він, погладжуючи її шовковисте руде волосся. — Ми обов'язково що-небудь придумаємо. Ми виберемося звідси, от побачиш! Моя родина, твої батьки... ми не одні.

Аурелія підвела на нього червоні від сліз очі, її серце розривалося від пекучої провини:

— Микито... це все через мене! Це я у всьому винна! Якби не я, ти б зараз спокійно жив у своєму сухопутному світі, ходив на пари, спілкувався з друзями... У тебе було чудове життя! А через мене ти опинився в цій темній пастці, відмовився від усього людського... Якби ти просто відмовився від мене тоді на пірсі, цього б не сталося! Я ж русалка... я принесла тобі лише біди й небезпеку!

Микита дивився на неї з такою безмежною, чистою любов'ю, що її слова розчинилися в повітрі. Він лагідно торкнувся її щоки, витираючи сльозу, і, не вагаючись ні секунди, схилився й ніжно, але пристрасно поцілував її у губи.

Цей поцілунок поссеред темряви й вогкості був мов спалах ясного сонця. Він вклав у нього всю свою душу.

Коли їхні губи розімкнулися, Микита подивився їй прямо в очі й твердо мовив:

— Ніколи більше так не кажи. Чуєш мене? Я з тобою до самого кінця. Я сам зробив цей вибір, бо без тебе моє життя на суші не мало б жодного сенсу. Ти — моє щастя, ти — моє кохання. І я не дозволю цій відьмі зламати тебе чи твою родину. Ми обов'язково виберемося звідси, разом!

Аурелія, ридаючи вже від щастя та полегшення, міцно обхопила його шию руками й притулилася до його теплих грудей:

— Ти моя любов... Моє єдине кохання!

Навіть у цій похмурій, холодній і темній клітці, оточеній ворожою магією, їхнє почуття жило й сяяло найяскравішим світлом. Обійнявшись, вони вірили, що кохання підкаже їм шлях до волі, поки на допомогу вже поспішала вся королівська армія.