Глава 25. Відлуння на суходолі та ціна зради

Глава 25. Відлуння на суходолі та ціна зради

Нічна Одеса, яка зазвичай заколисувала місто тихим шумом прибою, цієї ночі за вирувала від небувалого переполоху. Подія на дикому пірсі не залишилася непоміченою. Кілька випадкових перехожих, які пізно поверталися додому уздовж узбережжя, на власні очі побачили моторошну й водночас неймовірну картину: сяйво рудого хвоста у хвилях, перелякані крики волоцюг і те, як юний Микита, бездумно й безстрашно, крокнув із високого каміння прямо в темну морську безодню за дівчиною.

Вже за годину чутки поширилися зі швидкістю лісової пожежі. Вулицями шепотілися, що «морська істота затягнула хлопця на дно».

Стурбований натовп очевидців та сусідів поспешив прямо до будинку батьків Микити. Коли в двері наполегливо застукали, мати Микити, тримаючись за серце, відчинила їх. Слухаючи переривчасті, перелякані розповіді про те, що її добрий, спокійний син стрибнув у море за русалкою і зник під водою, мати ледь не знепритомніла. Батько Микити, блідий як полотно, гарячково схопився за телефон, намагаючись додзвонитися синові, але номер був поза зоною досяжності.

Уся родина була в глибокому шоці. Вони ж тільки кілька годин тому сиділи за одним столом із цією милою, сором'язливою дівчиною! Вони частували її пирогами й милувалися її чистою посмішкою. Неможливо було повірити, що ця тендітна Аурелія — справжня морська русалка!

Проте серед загального хаосу та розпачу лише одна людина зберігала дивовижний спокій та глибоку мудрість. Це була бабуся Оксана.

Вона повільно підійшла до вікна, дивившись у бік далекого, темного моря, і тиха посмішка торкнулася її губ. Вона згадала, з якою безмежною ніжністю її онук дивився на Аурелію весь вечір, як дбайливо оберігав її від будь-якого протягу та як сяяли його очі поруч із нею.

«Ні, — тихо думала бабуся Оксана, не поспішаючи казати це вголос переляканим родичам, — вона не затягнула його силою... Мій онук щиро й безпам'ятно закохався. І якщо він стрибнув за нею, то це був його власний, дорослий вибір ради справжнього кохання. І я повинна побачити їх разом знову, щоб благословити цей вибір».

Тим часом напруга в місті досягла піку. Люди, охоплені панікою та цікавістю, почали збиратися на березі. Місцеві рибалки готували човни, а водолази й добровольці з ліхтарями збиралися пірнати у воду, щоб знайти Микиту й дізнатися, що насправді ховають глибини Чорного моря.

А на іншому кінці міста розгорталася зовсім інша, гірка драма.

Поліна, виснажена, змерзла й розпатлана, прибігла до кафе, де зазвичай збиралася їхня студентська компанія. Там усе ще сиділи Катя, Ігнат та Олег. Дівчина впала на стілець і, плачучи та задихаючись від емоцій, почала розказувати їм, що сталася катастрофа: Микита стрибнув у море, перетворився на істоту й пішов під воду разом із тією рудою відьмою.

Вона чекала, що друзі нарешті обіймуть її, пошкодують і визнають її «правоту». Але замість цього в повітрі запанувала важка, льодяна тиша.

Катя повільно підвелася з-за столу. В її очах більше не було ані краплі співчуття — лише глибока огида та розчарування.

— Ти... ти просто чудовисько, Поліно, — тихо, але з залізною зневагою мовила Катя. — Ти власноруч цькувала дівчину, ти нацькувала на неї брудних волоцюг і підставила Микиту під небезпеку!

— Катю, але я ж люблю його! — розплакалася Поліна.

— Ні, це не любов, — жорстко відрізав Олег, відсуваючись від неї. — Це отруйні, хворобливі ревнощі. Ти знищила все своїми руками.

— Не підходь до нас більше, — додав Ігнат, хитаючи головою. — Ми більше не хочемо мати з тобою нічого спільного.

Один за одним, Катя, Олег та Ігнат розвернулися й пішли геть з кафе, залишивши Поліну насамоті.

Вона залишилася сидіти за порожнім столиком. Повністю одна. Без кохання Микити, яке вона остаточно втратила, без єдиного друга й з палаючим відчуттям власного сорому. Її підступність повернулася до неї самотністю, поки на морському дні вирішувалася доля тих, кого вона так сильно намагалася знищити...