Глава 23. Доленосний вибір та пастка темного океану

Глава 23. Доленосний вибір та пастка темного океану

Аурелія повільно зачинила двері квартири вчительки Світлани. У кімнаті панувала тиша, але її серце прискорено билося від спогадів про сьогоднішній вечір: про перше знайомство з батьками Микити, про їхнє щире тепло та про той палкий, солодкий поцілунок біля під'їзду.

Дівчина підійшла до столу й вирішила дістати свій найулюбленіший сувенір — маленький брелок у вигляді перламутрової мушлі-сердечка, який Микита подарував їй на Колесі огляду. Вона провів пальчиками по кишенях своєї сукні, але там було порожньо.

— Ой ні... — налякано прошепотіла Аурелія. — Я ж залишила його на столі в його бабусі!

Ця маленька дрібниця була для неї дорожчою за всі підводні скарби. Не роздумуючи ні секунди, Аурелія вибігла з квартири й кинулася на нічну вулицю.

Одеса вже поринула в глибокий сон. Поодинокі ліхтарі тьмяно освітлювали мокру від вечірнього туману бруківку. Аурелія йшла порожньою алеєю, думаючи лише про те, як обережно забрати подарунок любимого, аж раптом з-за кущів дикого винограду вирнули декілька темних, брудних тіней.

Перш ніж дівчина встигла навіть закричати, міцні й грубі руки безпритульних тітоньки Еліни начепили на неї цупке простирадло й затиснули рот!

— Схопить її! Скоріше, до пірса! — прохрипів чийсь огидний голос.

Вони потягли перелякану Аурелію до самого краю дикого кам'янистого берега. За ними, важко дихаючи, бігла Поліна. В її очах палало божевільне, хиже торжество.

— Ну що, «принцесо», зараз усі дізнаються, хто ти така! — злісно прошипіла Поліна.

З силою волоцюги штовхнули Аурелію з пірса прямо в темну, глибоку безодню Чорного моря!

У той самий час Микита поспішав до будинку Світлани. Він тримав у кулаці той самий брелок-мушлю, який Аурелія випадково забула на столі. Хлопець хотів порадувати її й ще раз побачити її ніжну посмішку. Але вибігши на алею біля моря, він закляк від жаху: він побачив, як група волоцюг та Поліна скидають його кохану з високого каміння у воду!

— АУРЕЛІЯ! — не людським голосом закричав Микита й щодуху кинувся до пірса.

Солона вода з гучним сплеском накрила дівчину. І в ту ж секунду прадавня магія Чорного моря зреагувала на небезпеку: людський одяг розчинився в сяйві, а замість ніг Аурелії проступив розкішний, зграбний рудий хвіст із сяючою лускою. Вона вирнула на поверхню, важко дихаючи й ковтаючи гіркі сльози.

— Русалка! Чудовисько! Морська відьма! — в жаху закричали безпритульні, сахаючись від води й хрестячись тремтячими руками.

— Ха-ха-ха! Я була права! Я знала! — оскаженіло закричала Поліна, підбігаючи до краю. — Тобі тут не місце, потворо! Тепер Микита побачить, хто ти насправді!

У цю мить Микита добіг до пірса. Зі сліпою люттю він відштовхнув Поліну вбік так, що вона ледь не впала на каміння.

— Ти схибнулася?! Що ти накоїла, божевільна?! — із люттю та розпачем закричав хлопець, дивлячись на Поліну очами, сповненими пекучої ненависті.

— Микито... я ж заради тебе це зробила! — розплакалася Поліна, простягаючи до нього руки. — Я кохаю тебе! А вона... вона чудовисько! Вона зачарувала тебе!

— Хлопче, не підходь до неї! Вона тебе на дно затягне! — закричали волоцюги.

На воді, тиснучись до мокрого каміння, гірко плакала Аурелія. Її рудий хвіст тріпотів у хвилях. Вона дивилася на Микиту з нестерпним болем, переконана, що тепер він відвернеться від неї назавжди.

Але Микита подивився на свою русалку, потім на брелок у своїй долоні, і в його серці прийнялося остаточне, непорушне рішення. Його світ на суходолі більше не мав сенсу без цієї дівчини.

— Не плач, моя мила... — тихо, але так впевнено, що голос перекрив шум хвиль, мовив Микита. — Я завжди буду з тобою. Назавжди. Я кохаю тільки тебе, Аурелію. І мені байдуже, хто ти — людина чи русалка.

Аурелія не вірила власним вухам. Поліна застигла в німому шоці, а безпритульні закричали від жаху:

— Ні! Не роби цього! Вона тебе вб'є!

Но Микита навіть не слухав їх. Він зробив крок уперед і крокнув із високого пірса прямо в темну морську безодню!

Вода зі змивом накрила його. Микита поринув у глибину. Аурелія миттєво пірнула за ним, її серце калатало від страху. Вона схопила його за руки й з розпачем у очах прошепотіла під водою:

— Микито... ти божевільний! Навіщо?! Ти ж втратив усе своє людське життя...

Микита посміхнувся крізь товщу води, розтиснув долоню й вклав у її пальці брелок-сердечко.

— Без тебе я все одно не зможу дихати, — вимовив він... і раптом зрозумів, що справді дихає під водою!

Аурелія згаряча посміхнулася, на її очах спалахнули сльози радості. Вона пригорнулася до нього й накрила його губи ніжним, пристрасним поцілунком.

У цей момент навколо них спалахнула прадавня магія моря. Вода навколо Микити закружляла золотим та лазуровим вихором. Його ноги почали зростатися, вкриваючись міцною, смарагдово-синьою лускою. За кілька секунд юний інженер перетворився на справжнього русала! Він здивовано поворухнув новим, незвичним хвостом, намагаючись утримати рівновагу, але поруч була Аурелія, яка міцно тримала його за руку.

На пірсі Поліна, згораючи від повного розчарування й сорому, закрила обличчя руками й утекла в темряву нічного міста. Безпритульні ж в жаху белькотіли, що русалка остаточно отруїла хлопець новими чарами.

А під водою розгортався зовсім інший світ.

Микита й Аурелія плили під руку крізь прозорі Чорноморські глибини. Хлопець із захопленням роздивлявся підводне царство: повз них пропливали сяючі медузи, зграї сріблястих риб, а каміння на дні мерехтіло дивовижними водоростями. Йому було незвично керувати хвостом, але поруч була дівчина, заради якої він залишив увесь свій звичайний світ.

Аурелія дивилася на брелок у своїй руці, потім на Микиту, який зробив заради неї найхоробріший вибір у своєму житті, і почувалася найщасливішою у світі.

— Ми пливемо до палацу, — посміхнулася дівчина. — Я знайомлю тебе з моїми батьками — Королем та Королевою!