Глава 22. Промені земного щастя та подих нової загрози

Глава 22. Промені земного щастя та подих нової загрози

Після всіх бурхливих та тривожних подій для Аурелії нарешті насталi дні, сповнені справжнього світла й тепла. Її життя на суходолі набуло зовсім нових барв. Поруч був Микита — хлопець, чий ніжний погляд здатний був розвіяти будь-які її страхи, і який без вагань підставив власну спину під крижаний удар ради неї. Крім того, світ виявився не таким уже й ворожим: Катя, Ігнат та Олег не просто повірили їй, а прийняли з відкритою душею, захистивши від божевільних закидів Поліни.

Наступний день виявився для Аурелії справжньою казкою. Звісно ж, про Поліну ніхто й не згадував — компанія з радістю зібралася разом, щоб влаштувати для морської принцеси незабутню екскурсію Одесою.

Микита тримав Аурелію за руку, коли вони прогулювалися затишним Приморським бульваром, спостерігаючи за тим, як морський бриз грається з її вогняно-рудим волоссям. Друзі показували їй величний Оперний театр, проводили крізь таємничі та мальовничі одеські дворики, де на мотузках сушилася білизна, а місцеві коти ліниво мружилися на сонці. Для Аурелії все це було дивом. Вона з дитячим захопленням розглядала старовинне каміння, слухала сміх перехожих та вдихала аромати смаженої риби й свіжої випічки.

Дівчина була безмежно щаслива. Єдине, що м'яким смутком відгукувалося в її серці — це туга за рідними. Вона безмежно раділа, що їм із Вівіаною вдалося знайти матір, що Селена знову згадала свою родину й повернулася до підводного царства. Аурелію гріла думка, що вони знову побачаться, але просто зараз їй так хотілося вдосталь насолодитися цим дивовижним, барвистим життям на суші поруч із коханим.

Ближче до вечора компанія попрямувала до парку Шевченка. Там на них чекало величезне Колесо огляду. Коли кабінка повільно піднялася на саму вершину, перед Аурелією відкрився приголомшливий вид на вечірнє місто й безкрає, розмите золотом заходу сонця Чорне море.

Дівчина притулилася до скла, її очі сяяли лазуровими вогнями. Друзі без упину фотографувалися, сміялися й робили кумедні селфі. А Микита практично не дивився на пейзажі за вікном. Він дивився лише на неї. Спостерігаючи за її щирою, безтурботною посмішкою, юнаком володіло непереборне відчуття спокою й гордості. Вона була поруч. Вона була його. І він був готовий будувати з нею спільне майбутнє, незалежно від того, які таємниці вони берегли.

Коли сонце остаточно сховалося за горизонтом, щасливі й трохи втомлені друзі попрощалися й разойшлися по домівках.

— Аурелію, — м'яко мовив Микита, коли вони залишилися удвох на затишній вечірній вулиці. — Я б дуже хотів познайомити тебе зі своїми батьками.

Аурелія здригнулася, у її лазурових очах проступив легкий переляк:

— З батьками?.. Микито, а якщо... якщо я зроблю щось не так? Якщо вони відчують, що я не з цього світу?

Микита посміхнувся, ніжними пальцями прибравши пасмо її рудого волосся з обличчя. Він уже давно дав їй обіцянку, що нікому й ніколи не розкриє її таємницю. Раптом з боку моря дмухнув прохолодний одеський вітер, і дівчина злегка затремтіла. Микита одразу ж пригорнув її до себе, огорнувши своїм теплом, і прошепотів солодким, заспокійливим голосом:

— Не хвилюйся, моя мила. Ти їм обов'язково сподобаєшся. Просто будь собою.

Аурелія подивилася в його добрі очі й довірливо кивнула.

Коли вони зайшли до світлої, затишної квартири Микити, дівчину зустріли з неймовірною теплом. Його батьки та особливо бабуся Оксана були просто в захваті від такої ввічливої, витонченої й красивої дівчини, яка стала обраницею їхнього сина. Вони не ставили зайвих, допитливих запитань про її минуле чи родину, а просто оточили її щирою турботою: бабуся Оксана частувала Аурелію фірмовими пирогами, а батько Микити з цікавістю слухав її щирі, хоч і трохи наївні враження від міста.

У якийсь момент, сидячи за родинним столом, Аурелія віднула, ніби знайшла тут ще один дім. Вона відчула себе частиною справжньої людської родини. Проте десь у глибині душі її серце все одно линуло до океану — вона з нетерпінням чекала на новини від Вівіани та матері, сподіваючись, що в підводному царстві все налагодилося.

Після ситого й теплого вечора Микита пішов проводжати Аурелію до будинку вчительки Світлани. Проте дорогою юнака не полишало дивне, тривожне передчуття. Чим ближче вони підходили до її під'їзду, тим сильніше стискалося його серце.

— Аурелію... — Микита зупинився й взяв її за тендітні руки. — Мені чомусь дуже неспокійно. Я так хочу, щоб ти переїхала до мене. Щоб ти жила разом зі мною та моїми рідними. Там ти завжди будеш під моїм наглядом.

Аурелія ніжно подивилася на нього, ласкаво торкнувшись його щоки:

— Микито, не турбуйся за мене так сильно. Зі мною все буде добре. Тут затишно й безпечно.

Микита попестив її ніжну, шовковисту шкіру, не зводячи з неї турботливого погляду:

— Я все одно прошу тебе: будь дуже обережною. Тобі зараз не варто залишатися одній... Подумай над моєю пропозицією, добре? Мені так буде набагато спокійніше.

— Я обов'язково подумаю, — посміхнулася дівчина.

Між ними запанувала тиша, сповнена невидимої магії. Микита нахилився до неї, і їхні губи злилися у другому поцілунку. Цього разу це був не просто ніжний доторк — це був палкий, пристрасний поцілунок, у якому переплелися всі їхні почуття, надії й неосяжне кохання. За їхніми спинами, наче підпеваючи цьому почуттю, монументально й голосно шуміло Чорне море, піднімаючи високі хвилі.

Проте ані Аурелія, ані Микита навіть не здогадувалися, що в цей самий час у темних, смердючих завулках неподалік Поліна разом із волоцюгами тітоньки Еліни вже закінчували готувати підступну й жорстоку засаду. Тіні згущалися, і спокій морської принцеси опинився під загрозою...