Глава 21. Поцілунок крізь кайдани та тінь останнього козиря

Глава 21. Поцілунок крізь кайдани та тінь останнього козиря

Глибоко під водою, у напівтемній і похмурій вежі, де стіни вкривала отруйна пліснява, сидів ув'язнений Король. Його колись велична постать була зігнута від важкого болю та нестерпної туги. Він сидів на холодному камінні, підперши сиву голову тремтячими руками, і годинами повторював самі й ті ж слова каяття. Він винив лише себе: за те, що не зміг захистити свою кохану дружину, за те, що піддався на підступні чари Морфени, і за те, що жахлива звістка про те, що Селена жива, дійшла до нього надто пізно, коли він уже опинився у вежі під замком.

— Пробач мені, Селено... — стиха шепотів Король у темряву. — Я не вберег тебе... Я віддав наш дім у руки чудовиська...

Раптом похмурий простір в'язниці прорізало м'яке, тепле сяйво. Це не було отруйне світло магії Морфени. Це було рідне, золотаве проміння, яке він не бачив уже багато років.

Король повільно підвів голову й затамував подих. Крізь залізні ґрати до нього наближався знайомий до болю силует. Той самий погляд, сповнений безмежної ніжності, та сама витончена, королівська постать і та напрочуд тепла, незабутня посмішка — точно така ж, як у дні їхньої молодості, коли вони були безтурботно щасливі разом із маленькими доньками.

Він підхопився на ноги, не вірячи власним очам. Вона стала ще красивішою, величнішою й прекраснішою, ніж у його найсвітліших спогадах.

— Селено?.. — із трепетом у голосі, майже беззвучно мовив Король.

— Мой королю... моє рідне серце! — з гарячими сльозами на очах відповіла Селена, припадаючи до залізних ґрат.

Вони тягнулися один до одного крізь холодні, іржаві прути. Їхні губи злилися у довгоочікуваному, пристрасному та сповненому гірких сліз поцілунку. У цьому цілунку було все: роки вимушеної розлуки, біль втрати, незгасне кохання й радість омріяної зустрічі. Стіни похмурої в'язниці на мить розступилися перед силою їхніх почуттів.

Король, ніжно тримаючи обличчя дружини у своїх долонях і дивившись у її сяючі очі, вражено запитав:

— Як ти знайшла мене, кохана? Прости мене, благаю... Я й гадки не мав, на що здатна Морфана... Я був безпорадний!

— Це наші дочки знайшли мене на суші, — лагідно відповіла Селена, витираючи сльозу з його щоки. — Завдяки їхній любові та магії до мене повернулася пам'ять. Я знову згадала, хто я, і згадала про вас.

— Справді?! — здивовано й зі сльозами радості вигукнув Король. — Вони з тобою? Вони живі й неушкоджені?

Селена ствердно кивнула, її золотий хвіст м'яко затріпотів у воді:

— Так, наші дівчатка з нами. Я ніколи б не забула про вас і ніколи б не кинула тебе, мій любий. Але зараз немає часу на балачки — нам треба перемогти Морфану й повернути наш дім! Я витягну тебе звідси!

За наказом Королеви вірні велетенські кальмари охопили своїми потужними щупальцями важенні в'язничні ґрати. З гучним тріском та металевим скреготом залізні замки розпалися на шматки, звільняючи Володаря морського царства.

Ступивши на волю, Король знову відчув, як по його жилах розливається прадавня сила. Завдяки підтримці дружини та поверненій свободі, він міг за допомогою своєї магії прикликати головну зброю морського престолу — Священний Тризубець.

Тим часом у розкішній, але похмурій тронній залі злорадно хижикала відьма Морфана. Вона сиділа на королівському троні, милуючись своєю владою. Аж раптом Трезубець, який вона тримала у руках, засяяв сліпучим золотим вогнем і з виском вирвався з її пальців! Чаклунська зброя прямо крізь товщу води пострибала убік дверей і з розмаху лягла прямо в руку свого законного володаря.

До тронної зали, тримаючись під руку, впевнено упливли Король та Королева Селена. За ними йшли визволені принцеси — Вівіана зі своїми молодшими сестрами — та сотні вірних підданих, які підняли повстання проти тиранки.

Зловісні чари Морфани миттєво розвіялися під тиском подвійного королівського сяйва. Темна відьма затремтіла від жаху, зрозумівши, що повністю втратила владу.

— Ні! Це неможливо! — оскаженіло закричала Морфана.

— Твоєму правлінню настав кінець, підступна відьмо! — суворо виголосив Король, піднімаючи Тризубець.

Силою магії Тризубця та світлої сили Селени Морфану та всіх її отруйних прислужників-медуз було з ганьбою вигнано геть із підводного палацу. Усі ув'язнені русали були звільнені від кайданів, а підводне царство знову засяяло чистими, лазуровими барвами.

Проте, тікаючи у темні морські безодні, отруєна поразкою Морфана обернулася й виригнула зловісний сміх, який відлунився по всьому океану:

— Ви думаєте, що перемогли?! Ні, це ще не кінець! Ви забули про свій найголовніший слабкий бік! У мене все ще є козир! Ваша наймолодша донечка — Аурелія! Вона зараз там, на суші, слабка й беззахисна! Я особисто викраду її разом із її смертним хлопчиськом Микитою, і тоді ви самі приповзете до мене на колінах!

З цими словами Морфана розчинилася у чорній туманності, залишивши королівську родину в тривожному очікуванні нової, ще жорстокішої битви за щастя своєї доньки...