Глава 19. Холодний вистріл і зрада темних тіней

Глава 19. Холодний вистріл і зрада темних тіней

Одеський вечір дихав прохолодним морським бризом, але на вулицях біля будинку вчительки Світлани атмосфера була розпечена до межі.

За гаражами, у напівтемряві, ховалася тітонька Еліна зі своїми поплічниками-безпритульними. У їхніх руках були брудні палиці та мішки, вони шепотілися, чекаючи на зручний момент, щоб вистежити незвичайних дівчат. Проте найнебезпечніша загроза ховалася за кущами дикого винограду прямо біля під'їзду.

Там стояла Поліна. Вона важко дихала, її обличчя викривив божевільний, ревнивий азарт, а в тремтячих руках вона стискала важке пластикове відро, вщерть наповнене крижаною водою. У її переповненій образливими фантазіями голові це відро було єдиною зброєю, яка мала розкрити «істинне, потворне обличчя» морської суперниці й повернути їй Микиту.

— Ей, Поліно! Ти що там робиш із відром?! — раптом пролунав здивований вигук позаду.

Дівчина здригнулася й озирнулася. До під'їзду підходили Катя, Ігнат та Олег. Вони хвилювалися за подругу й вирішили простежити за нею, аби вона не накоїла дурниць.

Але Поліна навіть не встигла відповісти.

Двері під'їзду відчинилися, і на вулицю вийшли Микита та Аурелія. Вони йшли поруч, тримаючись за руки. Аурелія щасливо посміхалася, її лазурові очі сяяли внутрішнім світлом — після зустрічі з матір'ю її серце сповнялося спокоєм та любов'ю. Микита дивився на неї з такою ніжністю та ніжним замилуванням, що між ними, здавалося, не існувало нікого навколо. Хлопець уже збирався зупинитися, взяти її за тендітні плечі й вимовити найголовніші у своєму житті слова про кохання...

— Отримуй, морська відьма! Покажи своє справжнє обличчя! — оскаженіло закричала Поліна.

Вона вискочила з тіні й із силою вихлюпнула весь вміст відра прямо в обличчя Аурелії!

Але в останню частку секунди Микита помітив небезпеку. Зреагувавши миттєво, він закрив Аурелію власним тілом! Неймовірний об'єм крижаної води із шумом обрушився на юнака. Окуляри Микити миттєво заліпило краплями, мокра сорочка прилипла до тіла, а струмені води потекли по його обличчю й волоссю.

Аурелія застигла в шоці, залишившись абсолютно сухою під захистом свого коханого.

У повітрі запанувала оглушлива тиша.

— Ти що, зовсім з глузду з'їхала?! — першим оговтався Ігнат, кинувшись до Поліни й вихопивши з її рук порожнє відро.

— Поліно, це вже безумство! Ти просто збожеволіла від своїх ревнощів! — обурено вигукнув Олег.

Катя, яка роками була найближчою подругою Поліни, подивилася на неї з глибокою огидою та соромом. Вона підійшла ближче, відвернулася від Поліни й м'яко звернулася до Аурелії:

— Пробач її, будь ласка... Вона не сповна розуму. Ти така красива, у тебе дивовижне руде волосся... Давай познайомимося, я Катя, подруга Микити.

Микита, знявши затуманені окуляри й витерши обличчя рукавом, повернувся до Поліни. Його очі за тонкими лінзами палали праведним гнівом.

— Ти що робиш, Поліно?! — з люттю закричав Микита, і його голос лунав на весь двір. — Яке ти маєш право так поводитися?! Вбирайся геть звідси! Щоб я тебе більше ніколи не бачив біля себе й біля Аурелії! Ти переступила всі межі!

— Микито... але вона ж... вона ж повинна була перетворитися! — белькотіла зблідла Поліна, плачучи від приниження.

— Йди геть! — суворо відрізав Олег.

Ігнат та Катя обережно взяли Аурелію та мокрого Микиту за плечі й повели їх убік, подалі від божевільної дівчини.

— Микито, ходи до нас, треба тебе перевдягти й зігріти, — турботливо мовила Катя.

Микита відчув глибоку вдячність до своїх друзів. Його серце стискалося від тепла: вони не лише не повірили в дурні чутки, а й встали на захист дівчини, яка стала для нього дорожчою за все на світі.

Поліна залишилася стояти одна посеред двору. Облита власним соромом, промокла від бризок, вона тремтіла й ковтала гіркі сльози. Друзі відвернулися від неї, Микита зненавидів...

Саме в цей момент із тіні гаражів виринула похмура постать тітоньки Еліни. За нею повільно виступили кілька кремезних, обідраних чоловіків.

— Що, дівчино, не спрацювала твоя водичка? — з підступною посмішкою прохрипіла Еліна, підходячи ближче. — Ми все бачили. Хлопець її закрив. Тому вона й не перетворилася!

Поліна підвела червоні від сліз очі й гарячково схопилася за цю думку:

— Вона... вона не намокла! Вода на неї не потрапила! Микита її захистив!

— Отож-бо й воно, — хижо звузила очі стара. — Поки цей хлопець та його друзі поруч, ми нічого не дізнаємося. Нам треба схопити цю руду дівку саму. Без Микити. Заманити її в затишне місце, де немає нікого, й облити як слід солоною морською водою!

У розумі Поліни, отруєному ревнощами та прагненням помсти, згасло останнє світло розуму. Вона подивилася на брудних безпритульних і твердо мовила:

— Микита й друзі зараз пішли в кафе перевдягатися. Вона залишиться в будинку вчительки або піде сама... Ми мусимо виманити її прямо зараз. Я допоможу вам її заманити!

Еліна задоволено розсміялася, вискаливши жовті зуби:

— От і добре, дівчино. Ходімо. Сьогодні ми всі дізнаємося правду про цю морську тварюку!