Глава 18. Тінь минулого та вибір серця

Глава 18. Тінь минулого та вибір серця

У затишній, світлій вітальні пані Світлани панувала особлива, майже магічна атмосфера. У повітрі витав солодкий аромат свіжовипеченого пирога та духмяного липового чаю. Жінка дбайливо несла до столу тацю із чашками, її руки злегка тремтіли від хвилювання, яке вона не могла приборкати вже кілька годин. Вона не зводила очей із дівчат, яких не бачила стільки довгих, болісних років.

Поставивши тацю на стіл, Світлана на мить застигла. Вона помітила, як Аурелія дуже ніжно й трепетно тримала Микиту за руку, з довірою прихилившись до його плеча. Світлана м’яко посміхнулася. Вона чудово розуміла почуття своєї молодшої доньки. Крім того, вона добре знала Микиту ще з тих часів, коли той був маленьким хлопчиком і навчався у її початковому класі. Вже тоді у цьому хлопчикові жила дивовижна доброта, щирість, ніжність та постійна готовність прийти на допомогу будь-кому, хто цього потребував.

Проте думки Світлани перервав суворий і трохи схвильований голос Вівіани. Старша сестра, випроставши спину, уважно подивилася в очі матері й поставила головне запитання, яке ятрило її душу всі ці роки:

— Мамо... скажи правду. Чому ти пішла від нас? Чому стільки років тому ти покинула підводне царство, батька й нас, зовсім маленьких?

Світлана важко зітхнула й опустила погляд. Згадки про ті часи давалися їй із важкістю, наче крізь густий туман. Вона згадувала, як колись була королевою Селеною, як її любив чоловік і як щасливо вони жили в глибинах Чорного моря.

— Я не йшла від вас сама, донечко... — тихо, з невимовним болем у голосі заговорила Світлана. — Багато років тому хтось наложив закляття мене. На мене навели страшне, темне закляття, яке геть отруїло мій розум. Я отямилася вже тут, на людському березі, у формі звичайної жінки. Я не пам'ятала ні свого імені, ні того, хто я така. Мої спогади були повністю заблоковані.

Світлана навіть не здогадувалася, що за цим злочином стояла підступна й жадібна відьма Морфена, яка прагнула захопити трон Чорноморського царства.

Вівіана здивовано й зі співчуттям подивилася на мати:

— Ти правда зовсім нічого не пам'ятала? Навіть те, як опинилася серед людей?

Світлана повільно похитала головою:

— Ні, люба... Моє минуле здавалося мені лише розмитим сном. Але з часом, коли я працювала у школі й бачила дитячі усмішки, щось глибоко всередині мене почало прокидатися. По крихтах повернулися спогади: я згадала, що була морською королевою, мала коханого чоловіка й двох маленьких, красивих донечок... Боже, як ви виросли! Які ви стали прекрасні! Ви знайшли мене... Але скажіть, як ви самі стали людьми? Як ви вийшли на суходіл?

Вівіана, насупившись, розказала матері всю правду:

— Коли ти зникла, у царстві з'явилася відьма Морфена. Вона підступила до нас, обіцяла допомогти знайти тебе й за допомогою своєї темної магії замінила наші морські хвости на людські ноги, відправивши нас сюди.

Почувши ім'я Морфени, Світлана миттєво зблідла. Її дихання перехопило, а обличчя викривилося від жаху.

Аурелія миттєво підхопилася з місця й підбігла до матері, хапаючи її за тремтячі руки:

— Мамочко! Що з тобою?! Тобі погано?

— Мамо, що не так?! — злякано вигукнула Вівіана, підхоплюючись поруч.

— Ви... ви не з тією істотою зв'язалися, — тремтячим губним шепотом вимовила Світлана.

У цей час Микита, відчувши, що родині потрібна хвилинка наодинці, тихо вийшов на кухню, щоб долити в чайник гарячої води та дати їм спокійно поговорити.

Переконавшись, що хлопець вийшов, Світлана притягла доньок ближче до себе й зі страхом у очах відкрила їм моторошну правду:

— Морфена — це не просто відьма. Вона підла, жорстока істота, яка від початку мріяла про трон! Це вона зачарувала мене багато років тому, позбавила пам'яті й викинула на берег до людей! І вона зробила те саме з вами! Вона обдурила вас, позбавила хвостів і вигнала з дому, щоб залишити нашого батька абсолютно самотнім і беззахисним! Вона захопила владу у Чорноморському царстві!

Аурелію ніби вдарило струмом. Від жаху та усвідомлення правди дівчина закрила долонями рот. Вона згадала, як легко повірила Морфені, як ображалася на батька, вважаючи його суворим, і як необачно втекла з дому.

Вівіана стиснула кулаки, її очі засяяли гнівом та гордістю:

— Значить, батько в небезпеці... Ми повинні негайно повернутися додому! Ми мусимо скинути Морфену й повернути все на свої місця!

Серце Аурелії калатало як божевільне. З одного боку, її поклик обов'язку та любов до батька вимагали повернутися в море. Але з іншого... Вона згадала Микиту. Його добрі очі, його ніжні доторки, його щирий поцілунок та турботу. Як вона зможе залишити його? Дівчина опинилася перед найважчим вибором у своєму житті: повернутися до рідного морського дому чи залишитися з коханим на суші?

Світлана помітила, як тремтять руки її молодшої доньки. Вона дбайливо взяла Аурелію за долоні й тихо, з материнською теплотою мовила:

— Вчини так, як підказує твоє серце, донечко...

— Але мамо... — зі сльозами на очах шепнула Аурелія. — Якщо я знову перетворюся на русалку й повернуся в море, Микита не зможе бути зі мною... Він знає, хто я, але він людина! Він не належить водному світу!

Світлана посміхнулася й лагідно погладила її по рудому волоссю:

— В одному відьма точно помилилася, Ауреліє. Вона думала, що дарує вам закляття. Але в тобі живе світла, прадавня магія нашого роду. Якщо твоє кохання справжнє і ти щиро прагнеш залишитися на суші — ти зможеш зберегти людську форму й бути щасливою тут.

Ці слова спалахнули в душі Аурелії яскравим променем надії. Вона більше не вагалася ні секунди. Дівчина міцно обійняла матір, дякуючи за віру, і миттєво вибігла з вітальні на кухню.

Микита саме стояв біля столу, тримаючи гарячий чайник. Почувши швидкі кроки, він обернувся й не встиг нічого мовити, як Аурелія налетіла на нього, обнявши за шию всіма силами.