Глава 17. Отрута ревнощів та небезпечний задум

Глава 17. Отрута ревнощів та небезпечний задум

Після того як двері квартири Микити гучно зачинилися прямо перед її носом, Поліна ще кілька хвилин стояла на сходовому майданчику. Вона важко дихала, стискаючи кулаки так міцно, що нігті впивалися в долоні. Все її тіло тремтіло від поєднання образи, приниження та дикого, розпачливого страху. Хлопець, якого вона вважала «своїм», ради якого вона бігла через пів міста, забувши про власну гордість, просто виставив її геть. І заради кого? Заради двох дивних, зайдливих дівчат, які дивилися на неї з кутка кухні!

Не тямлячи себе від гніву, Поліна практично збігла сходами на вулицю. Одеський сонячний день здавався їй тепер сірим та ворожим. Вона дістала телефон і тремтячими пальцями набрала номер Каті.

За пів години Поліна вже сиділа у затишному кафе неподалік університету. Навколо неї зібралася вся їхня компанія — Катя, Ігнат та Олег. Вони спокійно пили каву, обговорювали майбутній залік з вищої математики й аж ніяк не очікували побачити Поліну в такому розпатланому, виснаженому стані.

— Полю, та що з тобою відбуваються останніми днями?! — здивовано вигукнула Катя, поставши чашку на блюдце. — На тобі ж обличчя немає! Ти знову бігала за Микитою?

Поліна різко випросталася, озирнулася довкола, наче боячись, що їх хтось підслуховує, і нахилилася над столом, заговоривши гарячим, переривчастим шепотом:

— Ви навіть уявити себе не можете, що цей божевільний натворив! Хлопці, Катю, ви мусите мені повірити! Микита повністю втратив розум. Він під владою... під владою чужих, небезпечних істот!

Ігнат і Олег перезирнулися. Олег злегка посміхнувся, підперши щоку рукою:

— Полю, ти про що взагалі? Яких ще істот? У нього що, у квартирі марсіани оселилися чи сектанти?

— Та які марсіани! — розпачливо вигукнула Поліна, вдаривши долонею по столу. — Уся Одеса вже шепочеться про це! Усі вулиці поруч із його будинком говорять про те, що біля скель з'явилися справжні русалки! І Микита... він привів двох із них прямо до себе додому! Вони сидять у його одязі, їдять його пироги, а він дивиться на головну руду з такими скляними очима, наче його повністю заколдували! Вона соблазнила його, відібрала розум!

У повітрі на мить запанувала тиша, а потім Ігнат не втримався й гучно, на все кафе розсміявся. Олег приєднався до нього, кашляючи від сміху.

— Та ти що, Полю, серйозно?! — сміючись, вигукнув Ігнат. — Русалки?! У центрі Одеси, в звичайній «хрущовці»?! Ти що, казкових казок на ніч перечитала чи фантастичних романів надивилася?

— Це не смішно! — злісно закричала Поліна, а на її очах знову спалахнули сльози образи. — Я сама їх бачила! Я була у нього вдома! Вони дивні, босі, у них очі сяють лазуровим вогнем! Вони змусили його пропустити пари!

Катя зітхнула, з співчуттям і водночас із легким роздратуванням подивилася на подругу. Вона повільно протягнула руку й легенько торкнулася лоба Поліни долонею, наче перевіряючи температуру.

— Полю... ти мені вибач, але, здається, у тебе гарячка, — тихо мовила Катя. — Ти просто схибила від своїх ревнощів! Ти настільки зациклилася на Микиті, що готова придумати будь-яку нісенітницю, аби виправдати те, що він просто знайшов собі іншу дівчину. Які русалки, боже мій? Ти сліпо ревнуєш його до звичайних незнайомок!

— Я не вигадую! — відштовхнула руку подруги Поліна. — Я чула розмову безпритульних біля гаражів! Стара Еліна сама бачила їхню магію! Вона сказала, що це морські відьми!

Катя закотила очі й зневажливо пирхнула:

— Боже, Поліно, ти слухаєш брудних бомжів?! Та ці волоцюги за пляшку дешевого вина або шматок хліба тобі не лише про русалок, а й про драконів у деталях розкажуть! Вони ж плетуть дурниці від неробства!

— Вони не брешуть! — наполягала Поліна, а в її очах спалахнув небезпечний, майже божевільний вогник. — І я це доведу. Я доведу вам усім, що я не божевільна!

— І як ти це зробиш? — іронічно запитав Олег, сьорбаючи каву. — Викличеш мисливців за привидами?

Поліна надулася, зчепила зуби й важко задихала. У її закоханому, наче затуманеному ревнощами розумі раптом визрів моторошний і простий план. Дівчина згадала всі легенди, які коли-небудь чула або читала про морських істот.

«Якщо вони справді русалки... якщо вони ховають свій хвіст під магією чи людською шкірою... — гарячково міркувала Поліна, вірячи у власні вигадки. — Вода все розкриє! Вода — це їхня рідна стихія. Якщо на них виплеснути морську або навіть звичайну холодну воду, їхня магія збожеволіє! Вони не зможуть утримати людську форму. На них одразу проступить луска або з'явиться хвіст!»

Поліна повільно підвела погляд на своїх друзів. Її обличчя викривилося хижою, впевненою посмішкою.

— Я вистежу їх, — тихо, але з залізною рішучістю вимовила Поліна. — Я простежу за Микитою та цими хваленою «гостями». І коли вони найменше цього чекатимуть, я виплесну на них воду!

Ігнат і Олег перестали сміятися й здивовано перезирнулися, вражені такою дикою фанатичністю дівчини.

— Полю, зупинися, це вже занадто... — спробувала образумити її Катя.

— Ні, це єдиний спосіб! — перебила її Поліна. — Коли ця руда відьма на очах у Микити та всього міста перетвориться на слизьку, потворну морську істоту, всі побачать правду! Це вселить у Микиту та у вас усіх такий жах і отвращение, що він навтіки побіжить від неї! Вона більше ніколи не зможе забрати мого Микиту! Він зрозуміє, що вона — чудовисько, і повернеться до мене!

Дівчина підхопила свою сумку, навіть не доторкнувшись до кави, й стрімко підвелося з-за столу. Друзі застигли в німому шоці, дивлячись, як Поліна, спалена полум'ям ревнощів та відчаю, вибігає з кафе на вулицю, готова розпочати

своє небезпечне полювання.