Глава 16. Шлях до рідних обіймів та магія правди

Глава 16. Шлях до рідних обіймів та магія правди

Одеське сонце вже повільно хилилося до заходу, заливаючи подвір’я старої школи теплим, бурштиновим світлом. Микита разом із двома чарівними дівчатами, які так гарно й незвично виглядали у великих людських плащах та зашнурованих кросівках, підійшов до масивних дерев’яних дверей навчального закладу.

Всередині панувала тиша — уроки вже закінчилися, і в коридорах лунало лише луна від їхніх кроків. Микита впевнено попрямував до вахти, де за великим дерев'яним столом, розгадуючи кросворд, сидів старий вахтер — дядько Вітя.

— Дядьку Вітю, доброго дня! — привітався Микита, схиливши голову. — Підкажіть, будь ласка, а пані Світлана, вчителька початкових класів, ще у школі? Чи можна її побачити?

Дядько Вітя повільно зняв окуляри, подивився на Микиту через скляну перегородку й здивовано почухав сиву потилицю:

— О, Микито! Здоров був, хлопче. Ні, Світлана уже пішла додому, десь із годину тому уроки закінчилися. А навіщо вона тобі, га? Ти ж у нас уже давно не вчишся, в університеті розгризаєш граніт науки!

У цей момент до вахти рішуче підступила Вівіана. Вона випростала спину, її очі палали надією та прихованою тривогою:

— Ми шукаємо маму... Ми маємо підстави вважати, що Світлана — це і є наша рідна мати, яку ми втратили багато років тому.

Дядько Вітя від несподіванки аж рота відкрив, переводячи погляд із гордої Вівіани на милу рудоволосу Аурелію, яка стояла поруч, зчепивши пальці в замок.

— Ну-у-у... — протягнув старий вахтер, потираючи підборіддя. — Що я можу сказати... Світлана — дуже приємна, добра й чуйна жінка. Вона завжди дітям як мати.

Вівіана тепло й щиро посміхнулася, відчувши, як серце стискається від ніжності:

— Так і є... Наша мама саме така.

Аурелія стояла поруч, майже не дихаючи, і благально дивилася на дядька Вітю, сподіваючись отримати хоч якусь зачіпку.

Старий зітхнув, дістав із шухляди обрізок паперу й олівець:

— Ну добре, хлопче. Якщо справа така серйозна й сімейна... Я дам тобі її домашню адресу. Але тільки під твою особисту відповідальність, Микито! Ти хлопчина чесний, я тобі довіряю.

Микита радо посміхнувся:

— Дякую тобі величезне, дядьку Вітю! Ти справді добра душа!

— Е-ні, дякою в кишеню не покладеш! — зауважив вахтер, хитро всміхаючись у вуса. — От якщо твоя бабуся Оксана принесе мені при нагоді баночку свого фірмового смородинового варення — от тоді точно будемо в розрахунку!

— Домовилися! Буде вам варення! — сміючись, відповів Микита й дбайливо взяв клаптик паперу з адресою, написаною розмашистим почерком дядька Віті.

Поки хлопці розмовляли, Аурелія з цікавістю розглядала шкільний хол: дитячі малюнки на стінах, розклад уроків, кубки та великі вазони з квітами. Вона повернулася до Микити й тихо, із щирим захопленням прошепотіла:

— Як у вас тут красиво й затишно... А знаєш, у нас під водою теж є школа для маленьких русалок. Всіх вчать морським таємницям.

Вона вимовила це так природно, що лише за секунду зрозуміла, що саме бовкнула.

Микита повільно повернувся до неї. У його очах спалахнуло дивовижне світло розуміння та щастя. Він підійшов ближче, взяв її тендітні, ніжні долоні у свої й, дивлячись прямо в її лазурові очі, тихо мовив:

— Значить... ти справді русалка? Та сама, яку я врятував із сітей біля скель?

У цей же момент Вівіана сплеснула долонями й легенько, роздратовано постукала сестру по голові:

— От сестричка! Ну навіщо?! Навіщо ти все розбовкала?! Ми ж домовлялися тримати це в таємниці!

Аурелія, трохи зніяковівши, подивилася на Микиту через скляну оправу його окулярів і тихо, з милою посмішкою промовила:

— Ну... я просто дуже хотіла тобі сказати. Я більше не могла приховувати це від тебе...

Микита, не тямлячи себе від радості, міцно й ніжно обійняв її, пригортаючи до своїх грудей:

— Це справді ти, моя прекрасна русалко... Я так щасливий! Боже, як я щасливий!

Аурелія притулилася щокою до його плеча, а потім трохи відсторонячись, торкнулася його щоки:

— Правда?.. Ти справді радий?

— Так! — гаряче вигукнув Микита. — Я шукав тебе в кожній хвилі, в кожній тіні під водою! Я думав, що божеволію, що ти мені просто наснилася!

Аурелія щасливо розсміялася, її очі засяяли лазуровим вогнем:

— Тепер я тут. І я хочу бути поруч із тобою...

Микита грайливо й ніжно потерся своїм носиком об її носик, а потім, піддавшись почуттям, обережно торкнувся її губ трепетним, солодким поцілунком. Вони абсолютно забули про все на світі, навіть про дядька Вітю, який саме повертався до свого віконця.

Вівіана від шоку й несподіванки аж рота розкрила:

— Гей! Ви що робите?! Давайте швидко йдемо звідси, поки цей дідусь нічого не помітив і не покликав когось!

Але Микита й Аурелія, замкнувши свої почуття у цьому першому справжньому поцілунку, вже знали: що б не сталося далі, які б перешкоди не встали на їхньому шляху, вони більше ніколи не розлучаться. Міцно взявшись за руки, вони вибігли зі школи на вечірню вулицю.

За пів години Микита повів дівчат до великого, сучасного багатоповерхового будинку в тихому районі Одеси. Саме тут, на третьому поверсі, жила пані Світлана.

Вигадливі сходи підняли їх до потрібних дверей. Чим ближче вони підходили, тим сильніше билися серця сестер. Аурелія та Вівіана неймовірно хвилювалися: а що, якщо мати їх не пам'ятає? Чому вона залишилася серед людей? Чи хотіла вона взагалі повернутися додому, до Чорноморського царства?

Микита подивився на тремтячі руки Аурелії, м'яко стиснув її пальці й шепнув на вушко:

— Все буде добре. Я поруч.

Хлопець рішуче натиснув на кнопку дзвінка. За дверима пролунали легкі кроки, і Микита голосно мовив:

— Пані Світлано, це Микита! Пробачте за пізній візит, мені дуже потрібно з вами поговорити!

Двері повільно розчахнулися. На порозі стояла красива, статна жінка з глибокими, сумними очима кольору морської хвилі та золотаво-рудим волоссям.