Глава 15. Прогнаний страх та обіцянка

Глава 15. Прогнаний страх та обіцянка порятунку

Поліна застигла в дверях, важко дихаючи. Вона переводила дикий, сповнений відчаю та ревнощів погляд із Микити на двох незнайомок. Перебуваючи під враженням від жахливих чуток, які ширилися вулицями, дівчина щиро вірила, що рятує коханого від страшної небезпеки.

Микита підвівся зі столу, спокійно й твердо підійшов до Поліни, перекриваючи їй огляд на кухню.

— Поліно, що ти тут робиш? — тихо, але суворо запитав він. — Чому ти вриваєшся без стуку?

— Микито, ти схибив! Ти хоч розумієш, кого привів у свій дім?! — відчайдушно вигукнула Поліна, хапаючи його за руки. — Уся Одеса вже говорить про це! Усі пліткують, що в нашому районі завелися справжні русалки! Вони заколдували тебе, затуманили твій розум! Ті дівчата... вони ж морські відьми! Вона сидить у твоєму одязі, а в неї очі сяють! Вона затягне тебе на саме дно, ти ж пропустив пари, ти відмовився від усього!

Микита зітхнув, злегка відсторонюючись від неї:

— Поліно, зупинися. Що за маячню ти верзеш? Які русалки, які відьми? Ти переслухала вигадок від місцевих бродяг. Це просто дівчата, які потрапили в складну ситуацію. Будь ласка, йди звідси.

— Але ти пропустив пари! — не здавалася Поліна, поправляючи окуляри, за якими блищали сльози. — Деканат чекає на тебе, а ти сидиш тут із ними!

— Я завтра обов'язково піду в університет, усе владнаю, — спокійно, але непорушно відповів Микита. — А зараз давай, йди. У мене гості, і їм потрібен спокій.

— Микито, схаменися! Може, ці твої «гості» справді небезпечні! Вони тебе згублять! — кричала Поліна, коли хлопець обережно, але наполегливо почав витісняти її до виходу з квартири.

Опинившись на сходовому майданчику, Поліна обернулася, розпачливо розмахуючи руками:

— Ти даремно тримаєш їх у будинку, Микито! Чуєш мені?! Я так це не залишу! Я ще повернуся, я вистежу їх і доведу тобі, що вони не ті, за кого себе видають!

Двері із клацанням зачинилися. Микита закрив замок на засув і на мить притулився лобом до прохолодного дерева, важко зітхнувши.

Коли він повернувся на кухню, Аурелія та Вівіана сиділи налякані й здивовані. Вони не очікували, що якась людська дівчина так близько підбереться до їхньої прадавньої таємниці й трохи не розкриє їх перед усім містом.

Микита м'яко посміхнувся, підходячи до столу:

— Не хвилюйтеся. Що б ви від мене не приховували, який би секрет у вас не був — я вас ніколи не видам. Ви в безпеці під моїм дахом.

Хлопець опустив погляд і раптом знову звернув увагу на їхні босі ноги.

— До речі, я помітив, що ви досі ходите босоніж... На вулиці Одеси так не ходять, це небезпечно й холодно. Зачекайте хвилинку, я принесу вам взуття. У мене сестра залишила декілька пар, які вона вже не носить.

Він пішов до шафи в передпокої й за хвилину повернувся з двома парами зручних, м'яких жіночих туфель та кросівок.

Вівіана здивовано й навіть трохи підозріло покрутила туфлю в руках, роздивляючись підошву:

— Ну й річ... І це потрібно надягати на ноги? Яка дивна людська вигадка.

Аурелія ж із дитячим захопленням взяла кросівок, роздивляючись яскраві шнурки. Дівчина не мала жодного уявлення, як цим користуватися, і з радісною посмішкою спробувала надіти взуття прямо собі на голову, наче це був королівський вінок!

— Ой, яке гарне! — вигукнула Аурелія. — Микито, а може, це така прикраса для волосся?

Микита не втримався й щиро, голосно засміявся:

— Ахаха, ні, мила моя... Це не для голови, це взуття для ніг!

Він дбайливо зняв кросівок з її рудого волосся, опустився перед нею на коліна й обережно взяв її тендітну стопу. Микита почав повільно вдягати взуття на її ніжку, показуючи, як правильно зашнуровувати й тримати стопу.

Аурелія заворожено дивилася на нього зверху вниз. Від його теплих доторків, від того, як дбайливо він розправляв язичок кросівка, дівчина знову відчула неймовірну хвилю тепла й турботи. У її очах він виглядав як справжній, сильний та благородний чоловік, готовий захистити її від будь-якої біди.

Вівіана, яка уважно спостерігала за цією картиною, про себе відзначила, що людський юнак справді має добре серце та чесні наміри. Проте, вирішивши перервати ці закохані погляди, якими переливалися Аурелія та Микита, вона голосно кашлянула й суворо мовила:

— Ну що, Микито... Якщо ти такий добрий і турботливий, може, допоможеш нам знайти нашу маму?

Микита підвівся, поправив окуляри й серйозно подивився на старшу сестру:

— Звісно, я допоможу. Тільки розкажіть мені детально, як вона виглядає.

Аурелія сумно опустила очі й зітхнула — вона була занадто маленькою, коли мати зникла, і практично не пам'ятала її обличчя. Але Вівіана, випроставши спину, почала чітко й детально описувати зовнішність королеви Селени: її величну статуру, витончені риси обличчя, рідкісний золотаво-рудий відтінок волосся та, найголовніше, дивовижний, глибокий колір очей, схожий на морську хвилю під час заходу сонця.

Слухаючи цей опис, Микита раптом застиг. У його голові миттєво спалахнув образ.

— Чекайте... — мовив він, потерши підборіддя. — Я знаю одну жінку! Вона працює в нашій місцевій школі поруч із моїм будинком. Вона з'явилася в місті декілька років тому, живе дуже тихо, але її зовнішність... вона точно така, як ви описуєте! Ті ж самі очі, ті ж риси!

Вівіана відразу зробила крок уперед, її очі засяяли рішучістю:

— Все, не гаймо часу! Ідемо в цю вашу школу! Я одразу впізнаю її, якщо це вона!

Микита дістав із шафи два легких, але теплих плащі:

— Візьміть ось це. На вулиці зараз свіжий вітер, вам буде прохолодно.

Аурелія та Вівіана з радістю накинули плащі на плечі, відчуваючи затишок і захищеність. Вони швидко вийшли з будинку слідом за Микитою, який упевненовів їх знайомими одеськими вуличками прямо до шкільного подвір'я.

Аурелія йшла поруч із Микитою, її серце співало від щастя. Вона відчувала, що поруч із нею справжнє кохання, а попереду на них чекає довгоочікувана зустріч із матір'ю, яка нарешті об'єднає їхню родину та принесе довгожданий спокій.