Глава 13. Змова у підвалі та страх кохання

Глава 13. Змова у підвалі та страх кохання

Одеський ранок, який для Микити та Аурелії розпочався зі справжнього магічного дива, для інших мешканців міських нетрів перетворився на час темних підозр. Щойно двері підвалу зачинилися за молодим інженером та двома незвичайними сестрами, тітонька Еліна, яка ще хвилину тому щиро посміхалася й витирала сльози зворушення, різко змінилася в обличчі.

Жадібність та забобонний страх перед невідомим виявилися сильнішими за перше милосердя. Стара жінка озирнулася на порожній матрац, згадала те дивне, неземне лазурове світло, що спалахнуло в очах рудоволосої дівчини, і її серце стиснулося від жаху. У її неосвіченому розумі миттєво визріла думка: це не просто бідні сироти. Це щось чуже, небезпечне, прибуле з морських глибин, чому не місце серед звичайних людей.

Еліна не збиралася мовчати. Поспішно накинувши на плечі свій брудний, латаний плащ, вона вискочила на вулицю й почала збирати своїх людей — місцевих безпритульних, волоцюг та двірників, які щодня крутилися біля ринків та занедбаних двориків, вишукуючи легку наживу або свіжі плітки.

За якихось пів години у напівтемному, вогкому кутку між старими гаражами зібралася похмура компанія з п'яти-шести чоловік. Серед них був і той самий сивий бродяга, який уночі привів принцес до підвалу.

— Еліно, ну чого ти галасуєш із самого ранку? — невдоволено прохрипів один із чоловіків, гріючи руки об кухоль із дешевою кавою. — Що там у тебе сталося? Казан із супом перекинувся?

Еліна озирнулася довкола, переконуючись, що їх ніхто сторонній не чує, і заговорила низьким, таємничим шепотом:

— Слухайте мене уважно, нероби. У нашому районі завелася справжня нечесть! Нечесть, яку я, стара дурна баба, сама впустила на свою голову цієї ночі! Ті дві дівки, яких привів наш старий... вони не люди. Вони — русалки! Тварі морські!

Почувши це, збори на мить заніміли, а потім вибухнули гучним, зневажливим сміхом. Чоловіки перезиралися, крутячи пальцями біля скронь.

— Та ти що, стара, зовсім уже з глузду з'їхала на своїй сирості?! — сміючись, вигукнув той самий бродяга. — Які русалки? Я сам їх уночі бачив! Звичайні дівчата, красиві тільки, аж очі сліпить, і босі. Яке у тебе докази, що вони якісь там чудовиська, якщо у них немає жодного хвоста?! Вони на двох ногах ходять, як і ми з тобою!

Еліна гнівно тупнула ногою, і її очі звузилися від люті:

— Дурні ви безмозглі! Хвоста немає, бо вони його сховали, чарами людськими прикрилися! Але я бачила те, чого ви не бачили. До мене вранці заходив Микита, наш золотий хлопчик-інженер. Так от, щойно він побачив ту руду красуню, як одразу став сам не свій. Почав кричати на мене, очі дикі, наче його розум повністю відняло! Він підійшов, гладив її, а коли взяв на руки — у цієї відьми очі засіяли! Справжнім синім, магічним вогнем спалахнули, я ледь не осліпла! Вона заколдувала нашого Микиту!

Сміх миттєво вщух. Мешканці вулиць знали Микиту як доброго, розсудливого хлопця, який ніколи ні на кого не підвищував голосу. Його раптова агресія та розповідь Еліни про сяючі очі змусили їх замислитися. Забобонний страх перед морем, яке завжди ховало в собі купу таємниць, почав проникати в їхні голови.

— Якщо це правда... — похмуро мовив кремезний чоловік у брудній куртці. — Тоді ці тварюки небезпечні. Хто знає, що вони принесли з собою з глибини. Нам треба терміново усунути цих дівчат із нашого району. Але спочатку — перевірити точно, чи справді вони русалки. Треба заманити їх до води або облити морською сіллю. Якщо луска проступить — гнати їх з міста камінням, поки вони всіх наших хлопців не затягли на дно!

Еліна хижо кивнула, задоволена, що змогла переконати своїх поплічників. Вони почали пошепки розробляти план, як вистежити Микиту та забрати дівчат.

Тим часом цими ж вулицями, поспішаючи на заняття в університет, йшла Поліна. На ній були великі сонцезахисні окуляри, які вона вдягла, щоб приховати від перехожих червоні, опухлі від нічних сліз очі. Після розмови з Катьою дівчина відчувала внутрішню рішучість, але образа на Микиту все ще ятрила душу.

Вона проходила повз той самий провулок, де тулилися гаражі, коли до її вух долетіли уривки дивної, гучної розмови безпритульних. Поліна спочатку не звернула уваги, але коли серед хрипких голосів чітко пролунало ім'я «Микита» та слова «русалка з синіми очима», вона миттєво зупинилася, сховавшись за кущем дикого винограду.

— ...Микита її на руках забрав до себе додому! Він повністю заколдований, очі скляні! Ці дві морські відьми точно русалки, треба рятувати хлопця й усувати їх! — донісся до неї голос тітоньки Еліни.

Поліна відчула, як її серце пропустило удар, а спиною пробіг крижаний холод. Вона не повірила в існування справжніх русалок, але в її закоханій голові ці плітки та чутки склалися в зовсім іншу, страшну картину. Дівчина згадала, як Микита вчора марив морем, як відштовхнув її, наче перебував під впливом якогось сильного психотропного отруєння чи страшної хвороби.

«Боже мій... — промайнуло в думках Поліни, і її обличчя зблідло. — Вони кажуть, що до нього додому прийшли якісь дивні дівчата... А що, якщо Микита справді в небезпеці?! Що, якщо якісь аферистки скористалися його добротою, підсипали йому щось, і тому він так жахливо поводиться зі мною?! Або... або його воображаєма русалка стала його божевіллям, і ці дівчата цим користуються?!»

Не тямлячи себе від тривоги, Поліна кинулася бігти в бік університету. Вона сподівалася, що Микита вже там, на парах, і всі ці підвальні чутки — лише вигадка божевільних бродяг.

Вона залетіла у вестибюль університету, важко дихаючи, і одразу побачила одногрупників Ігната та Олега, які стояли біля розкладу.

— Хлопці! — підбігла до них Поліна, хапаючи Ігната за рукав. — Микита прийшов?! Він в університеті?!

Ігнат здивовано подивився на дівчину й похитав головою:

— Привіт, Полю. Ні, його немає. Староста казала, що він дзвонив у деканат зранку. У нього якась поважна причина, сімейні обставини, тому сьогодні його на парах не буде. А що сталося? Ти сама не своя.